Кому дорогі життя, кому – танки

Прочитавши редакційну колонку позаминулого номера «Кур`єру», де йшлося про Перемогу над фашизмом, згадав свою поїздку до Німеччини декілька років тому. Що невдовзі розпочнеться «гібридна» війна з Росією, ніхто тоді не міг уявити навіть у страшному сні. Щоправда, на слуху в людей тоді була відома блюзнірська промова Путіна, де він стверджував, що російський народ міг би побороти Гітлера сам на сам. Звісно, під час відвідин Берліну я побував на радянських військових меморіалах, де поховано і тисячі українців. Свої враження від побаченого там я вже проганяв скрізь призму сказаного керівником сусідньої країни. Воно не те що глибоко запало в душу, а наштовхнуло на певні порівняння. Ось, наприклад, поховання радянських воїнів з переліком прізвищ, більшість з яких – українські. Коло них – недавно покладені жовто-блакитні стрічки, віночки з пам’ятними адресами від наших громад. Такі прості, і, разом з тим, сповнені непідробного людського почуття, знаки на згадку про тих, хто наклав власним життям заради перемоги над нацизмом, були непоодинокі.  А ось розпіарена на весь світ «колорадська» стрічка чомусь стрілася лише одного разу – високо-високо, на траках танку Т-34, що бовванів на монументі у парку. Відчуваєте різницю: одні сумують за втраченими людськими життями, а інші – пишаються зброєю. То хто заплатив вищу ціну за Перемогу, хто усвідомив дійсну суть цієї події, кого можна вважати справжнім переможцем? Того, хто ПАМ`ЯТАЄ про загиблих визволителів – своїх дідів, прадідів, чи – хто бахвалиться пофарбованим у зелене залізяччям. Запам`яталася й поїздка до пам’ятника на честь т. зв. «Битви народів» під Лейпцігом, де у жовтні 1813 року об’єднані сили Росії, Прусії, Австрії та Швеції завдали нищівної поразки Наполеону та його союзникам. Тоді у смертельному герці зійшлися близько півмільйона вояків.