Новость из категории: Статьи

Людина і природа - історії з мисливського будиночка

Скромний мисливський будиночок березівського мисливського товариства – звичайний сільський зруб, знаходиться на краю місцевого урочища Рудський Яр.

З одного боку до нього підходить дужий сосняк, з іншого - рукотворний березовий гайок, у повній гармонії з усім сущим, навіть назвою самого села. Ця гармонія розкривається поволі. Її відчуття немов всотується у свідомість, з ближчим ознайомленням.

Гарячого серпневого дня, коли завітав туди на запрошення незмінного, навіть подумати страшно – з 1980 року! - голови колективу місцевих мисливців В`ячеслава РЕПЕТУНА, прихисток любителів природи (саме такими є справжні мисливці, а інших у Березі просто не визнають) зустрів мене приємною прохолодою. Предки, щоб там не казали, вміли зробити так, щоб хата дихала свіжістю спечної пори, і, навпаки, виточувала тепло взимку.

Киваючи на акуратну, майже непомітну буржуйку В`ячеслав Степанович зауважує:

- Збираємось тут на зимове полювання, кидаємо оберемок-другий, і - тепло аж до вечора.

Поволі очі, призвичаївшись до не надто яскравого освітлення, починають вивчати оточуючий інтенр`єр: фото, трофеї, опудала птахів, звірів, риб на стінах: ось тобі фазан, ось – розкішна лісова куниця, а трохи вліво роззявила пащу величезна щука. Фауністичне різноманіття представлене не лише місцевими різновидами: поряд з рогами лосів - аналогічне «вбрання» північного оленя та сайгака:

- Наші хлопці й гості полюють не лише в околишніх лісах. Дарують трофеї – як то кажуть, від душі. І самі гості різні бувають. Ось, наприклад, занесло сюди на початку дев’яностих німця з Гамбурга, який їхав відвідати могилу діда, котрий загинув під Сталінградом. Війна – діло давно минулих днів; ми вже далекі від тієї ворожнечі, навпаки – відчуваємо симпатію, допомагаємо у скрутну хвилину. У німця тоді розрядився акумулятор, поратися з ним довелося довго, тож посиділи, поспілкувалися: він нас пригостив пивом, ми горілчаним настоєм чаги – два дні бідолаха відходив.

А ось інша – чи не найцінніша, на думку господаря, реліквія: фото глухівського мисливського товариства 1927 року. Кремезні хлопці і дядьки, спокійні обличчя; ніхто з них не відає, що незабаром наступлять лихі часи: індустріалізація, розкуркулення. Полювання на пернату дичину тоді, як на наші часи, в околишніх угіддях було просто розкішним: тетері, глушці, дрохви, не кажучи вже про болотну дичину. Знаю не з переказів – читав детальні звіти про тодішнє полювання. Коли вже згадали, то напередодні нового мисливського сезону запитав В`ячеслава Степановича, що воно вимальовується цього року:

- Та не надто втішно. Наші болітця, надто на Берегах, добряче всохли; качкам та лискам там робити нічого. Немає дичини – біда, дехто з наших навіть не купував відстрільних карток – навіщо?

Трофеї, архівні фото… В`ячеслав Степанович розповідає, як далекого 1980 році, тільки но ставши мисливцем, запропонував створити окремий первинний осередок любителів полювання. Тоді у Горілому, де останніх було лише п’ятеро, такий був, а у Березі з 14 мисливцями – чи не парадокс! - ні. Ініціативу підтримали, і з того часу він є незмінним ватажком та головним хранителем традицій тутешнього мисливського товариства, членський загал якого на сьогодні становить 30 «людей з рушницею». Підмурівком їхнього єднання, прихистком, клубом … є цей будиночок на околиці Рудського Яру. Втім, тут відбуваються не лише мисливські збори та посиденьки, а й професійні свята, зустрічі однокласників, було – навіть весілля справляли.

І знову трофеї. Ось тхір – тварина, на яку останнім часом якось мало звертають уваги – чи то через зменшення чисельності, чи тому, що уяву народу заполонили образи «розкручених» у віртуальному просторі страховиськ, на кшталт відомої чупакабри. До речі, «подвиги», приписані їй, повністю збігаються з тим, що творить цей представник сімейства кунячих, дірвавшись до курятника чи кролячої клітки. А ось лісова куниця. Якщо вірити В`ячеславу Степановичу, вона досить поширена – в наших угіддях за чисельністю не дуже поступається іншому, знайомішому виду - кам’яній куниці, більш знайомому загалові природолюбів.

З опудал знову перебігаю очима на фото, де двоє молодиків підгодовують лосеня. «Та було й таке колись, - коментує господар, - Лосів тоді, а це були 70 – 80 роки, в угіддях Глухівщини мешкало щось близько 200 особин. Проводився промисловий відстріл. Я теж брав інколи в ньому участь. За день добували по 5-6 тварин…

І стріляли, і доглядали тоді за угіддями та звіром, робили все, аби його було більше. Ось це осиротіле лосеня вигодували, воно виросло і довго жило поряд з людьми.»

На сусідній полиці – інший знімок. На ньому – усміхнена жінка разом з хлопчиком дають сінця косулі. Це – момент досить цікавої історії. Тоді (все ті-ж 70 роки) під час косовиці жатка підрубала передні кінцівки маленькому косуленяткові, яке зачаїлося у траві. Вижити в природних умовах з таким каліцтвом тварині нізащо б не вдалося, а тому її забрала до себе родина ГЕРИХІВ – нащадків австрійського військовополоненого Олексія (скоріше за все Алекса – ред.) Гериха, який осів тут, побравшись з місцевою дівчиною, ще під час першої світової війни:

- Дуже працьовиті, тямущі, хазяйновиті були люди. Таке складалося враження, що вміли робити геть усе. Олексій та інший колишній полонений – Мартін ВІЛІК, ставили в Березі перші пилорами. У мене перед очима картина з дитинства: старий Герих з сином розпилюють колоду: здорові вправні; кожен порух, здається, розрахований до міліметра. Красиво працювали, що там і казати.

Ну а тоді вони взяли на себе піклування про скалічене козенятко. Виходили його, і дуже скоро воно перетворилося на симпатичного козлика, який пасся разом зі свійською худобою і став на селі загальним улюбленцем. Його всі підгодовували, пестили, а також показували заїжджим знаменитостям – наприклад, доньці відомої артистки Ади РОГОВЦЕВОЇ. А жінка з фото – Оксана Герих, до речі, мені людина не чужа. Це краща подруга моєї бабусі, яка вчителювала у місцевій школі.

А ще сюди час від часу навідується – вдихнути лісового духу, поспілкуватися з односельцями, набратися наснаги і відомий артист – земляк Олексій БОГДАНОВИЧ.

Ось така історія, і не лише про полювання. У привітному мисливському будинку натрапили на таку собі закладку, яка відкриває чимало цікавих сторінок книги нашого далекого, й не дуже, минулого, знайомлячи, разом з тим, і з орієнтиром на шляху до кращого майбутнього. Всі ми, зрештою, потребуємо уроків добра, любові до природи, і рідного краю.

Андрій КОВАЛЕНКО



Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter
Нет комментариев к этой новости. Оставьте комментарий первым

Похожие новости

Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии. Пожалуйста зарегистрируйтесь или войдите в ваш аккаунт.
Авторизация с помощью соцсетей:
Авторизация с помощью Facebook Авторизация с помощью Google