Захищаючи други своя (відео)
У середу, першого лютневого дня, під Авдіївкою було ще сутужно: на околицях – бої, житлові масиви час від часу зазнають руйнівних ударів снарядів та мін. Місцева комуналка – на критичній межі: перебої з водо- та електропостачанням, батареї, у кращому випадку, ледь теплі... Третій рік війни на Донбасі.
ЦЬОГО Ж ДНЯ У ГЛУХІВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ПЕДУНІВЕРСИТЕТІ ІМ. О. ДОВЖЕНКА ПРОВОДИВСЯ МАСШТАБНИЙ ЗАХІД. ПРИСВЯЧЕНИЙ ПАМ`ЯТІ КОМАНДИРА СУМСЬКОЇ «АЛЬФИ», ПОЛКОВНИКА, ГЕРОЯ УКРАЇНИ ОЛЕКСАНДРА ГРИГОРОВИЧА АНІЩЕНКА – ОДНОГО З ПЕРШИХ ОФІЦЕРІВ СБУ, ЗАГИБЛИХ НА ДОНБАСІ.
П `ятого травня 2014 р. під Слов`янськом, у районі Семенівки, попала в засідку група з 25 «альфівців». Співвідношення сил було явно не на їхню користь: класична, відома з часів радянського вторгнення в Афганістан «підкова» з сотні добре навчених кавказців та кубанських найманців - козачків. Шансів вціліти в цій масакрі не було жодних. Підполковник Аніщенко взявся рятувати поранених товаришів. До речі, один з них напередодні все намагався переконати його, що навряд чи хто наважиться ось так, просто, брати, і стріляти по ним – брати, як не як. Олександр заперечував: « Будь певен, стрілятимуть! На Майдані переконався в цьому особисто.» Тож він знав, на що йде. Спочатку виносив поранених, в т. ч. й того, що не вірив – з перебитим хребтом.
На фото: З батьками, посмертно
Ворожий гранатомет, наведений на вантаж з пораненими побачив вже в останню мить, і блискавично прийняв рішення. Кинувся під снаряд. Той розірвав його на шматки. Поранені вціліли. Все: сорок чотири роки, підполковник, один з кращих снайперів України, кохана жінка (каже: до самого кінця любив її так, як і тоді, коли щойно побралися) – без чоловіка, донечка (двадцять виповнилося, а до батька хилиться, як маленьке дівчисько) – без батька. Мати героя, Зінаїда Миколаївна, відвідавши згодом місце загибелі сина, почула від місцевих, що на місці бою ще й через рік не могла прорости трава:
- Там зараз стоїть скромний обеліск. З цієї розвилки йдуть шляхи на Слов`янськ, Краматорськ, Ізюм. Бандити проривалися на Харківщину, але були зупинені нашими хлопцями – ціною життя мого Сашка. Потім туди зайшла Нацгвардія. Кажуть, лютий був бій: лоб в лоб, жодних укріплень.
Захід, ведучий - Андрій ГУРЕЦЬ:
- Живучи в мирному куточку, затишному місці, чи замислювались ви над тим, щ за це вже все заплатили. Нічого під сонцем так не трапляється. І якщо ти зараз сидиш і слухаєш ці слова, значить хтось подарував тобі це, за велику ціну, можливо, життя.
Його репліці передувала «Дивна квітка», у виконанні Наталії ВИНДИ. Друга ведуча – Яна МАХОНЯ:
- Поки ти навчаєшся в школі, закохуєшся, поспішаєш з роботи, інші оберігають тебе і твою дивну квітку – маленьку батьківщину в серці… Сьогодні наші українські герої намагаються ціною власного життя втримати найцінніше, на що посягає загарбницька рука.
Далі – державний гімн, хвилина мовчання, відео з закарбованими миттєвостями життя полковника Аніщенка: дитсадок, школа, спортивний майданчик, студентські роки, служба, АТО, поле останнього бою, і – посмертя: похорони, які зібрали майже 3 тисячі сумчан; звернення матері героя до керівника держави, що ров`язала братовбивчу війну:
- Шановний Володимире Володимировичу. Ви кажете, що захищаєте російськомовних. Я – росіянка. Наша сім’я – інтернаціональна, мій чоловік – українець. Коли мій син обирав собі національність, то спитав: «А хто мій тато?» - «Українець!». – «А Сергійко?» ( старший брат – ред. ) – «Теж українець!». – «Тоді, мамо, я стану росіянином. Щоб всіх було нарівно». Я – російська мама, а ваші бандити убили мого російського сина на нашій землі.
До слова запрошується помічник ректора з виховної роботи Володимир ЛЮБИВИЙ:
- Бути патріотом нині конче необхідно. Це перша умова виживання – і нас особисто, і країни. Глухівським студентам – майбутнім педагогам, це треба усвідомити через призму головного, що дає наш навчальний заклад – критичного мислення, і на прикладі життя таких людей, як Олександр.
На трибуну підіймаються військові. Командир в/ч А 3958 підполковник Павло КУКІЛЬ каже, що йому зараз болить на душі – від усвідомлення, що гинуть найкращі, і мимоволі пригадуються товарищі, загиблі в АТО. Він розповідає про службу, запрошує молодь до своєї частини: «Нам потрібні молоді освічені люди, які усвідомлюють свій обов’язок захищати Батьківщину». Заступник командира роти в/ч ПП В – 2287 молодший лейтенант Ольга НІКІШИНА не може стримати емоцій, коли читає витяги зі свіжої фронтової хроніки медиків, які надають допомогу бійцям, пораненим під Авдіївкою. Вона теж побувала там свого часу, на її очах теж гинули товариші. Звертається до студентів:
- Незабаром підете працювати до школи. Будьте самі патріотами і патріотами виховуйте школярів. Працюйте, виховуйте спокійно – ми вас надійно охороняємо.
Доброволець, боєць батальйону «Донбас» Микола ТІПОЛОВ, який виглядає дещоо молодше, ніж на свої 50 років, каже, що Олександр загинув, захищаючи своїх батьків, свою сім’ю, свій край, і закликає майбутніх педагогів виховувати в школярах любов не до влади, але – Вітчизни.
Батько Олександра Аніщенка – Григорій Миколайович:
- Сашка відрядили свого часу на Майдан. Коли його підрозділу наказали стріляти в людей, він відмовився це робити: так і сказав своїм керівникам: справжніх терористів ліквідуємо протягом години, а бити по простим людям не будемо. Потім написав рапорт. Це, вважайте звільнення. У нього вже була вислуга, міг виходити на пенсію, але тут втік Янукович, запалало на Сході, вирішив повернутися. Я тоді ним дуже пишався…
Батько героя закликав молодь вірити насамперед в нашу країну, її краще майбутнє, запевнив, що добрі часи настануть неодмінно, Україну будуть поважати. Розповів, що його онуки – діти старшого сина, який проживає у далекій Іспанії, збираються після закінчення навчання повернутися на Батьківщину – допомогти своїми знаннями та трудовими навичками.
Цікаво було почути, що в молоді роки мати Олександра працювала маляром – штукатуром на ремонтних роботах у Глухівському педінституті. Вона розповіла, що почувши їхній з подругами спів під час відпочинку, тодішній ректор став агітувати дівчат до вступу, але сталося так, що: « нас перевербували до навчання у Харкові».
Відчувалося, хоча смерть молодшого сина далася їм взнаки, але, водночас – і ствердила у патріотичних почуттях. Попри все , вони оптимістично налаштовані щодо майбутнього нашої країни.
Олександр Аніщенко віддав своє життя не за безнадійну справу. Учасники зустрічі в ГНПУ могли переконатися в цьому вже через декілька днів, коли стало остаточно зрозуміло, що Україна таки відстояла Авдіївку.
Андрій КОВАЛЕНКО