Новость из категории: Статті

Юлія Писаренко: «Початок»

Почесне 2 місце у конкурсі жанру фентезі зайняла Юлія Писаренко, головний спеціаліст відділу з питань додержання законодавства про працю. Підбиття підсумків конкурсу було опубліковано раніше в газеті «Кур’єр» та на сайті. Публікуємо на сайті «Кур’єр+ТРК Глухів» оповідання у повному обсязі мовою оригіналу.

ПОЧАТОК

 

Не буде перебільшенням сказати,

що суспільство перетворилося на "базар",

в якому тиша стала майже не можливою

 для кожного з нас.

Так чому б нам не вибрати момент, щоб закрити

 очі і послухати тишу?

Я така людина, що мовчить поруч з незнайомцями, мовчить в галасливих компаніях. Мені необхідно звикнути до людини, а точніше, до її думок, спогадів та почуттів. Адже, я це все.... відчуваю.

Давайте познайомимось, мене звати Лія, мені 23 роки і я телепат. Звучить, як вираз з американських фільмів, де збираються в клубах анонімних алкоголіків, вірно?! Здібності до телепатії я в собі відкрила не відразу, а після того, як втратила рідну мені людину - мого молодшого брата. Мені тоді було 8 років, а братику Альоші лише 4. В холодну жовтневу ніч трапилася страшна аварія: ми з батьками та Альошею поверталися з Києва до нашого містечка Глухова, але водій зустрічного автомобіля не справився з кермуванням і виїхав на зустріч нашому авто. Тато, який був за кермом, намагався уникнути аварії, але ... Тепер мій брат маленький Янгол, який приглядає за нашою сім'єю з неба. Після цієї жахітливої аварії я відчула в собі якісь зміни. По-перше, я в собі закрилась, і це лікар пояснював моїм батькам, як «посттравматичний стресовий розлад» після ДТП. Я ні з ким не розмовляла близько 3 місяців, не було жодної зацікавленості до життя, у мене не було апетиту і я просто "танула" на очах. А найголовніше - чула голоси в моїй голові. І лише з часом зрозуміла, що ці голоси - це думки людей, які були поруч. Ось це відкриття стало для мене справжнім потрясінням, тому що я почала думати що з'їхала з глузду, але нікому про це не могла сказати. Потім я навчилася управляти цими "голосами". Як саме? Я почала, фокусуватися на якомусь предметі і, немов би, робити "тихіше" цей потік думок людей, які були навколо мене.

Роки йшли, я закінчила школу в моєму рідному місті, потім університет за спеціальністю "Журналістика". Після випуску з моєї "almamater" я планую залишитися в Києві та влаштуватися редактором в одне з провідних книжних видавництв в нашій країні. Це була моя мрія. Я бажала працювати з книгами, рукописами та мінімізувати спілкування з людьми, але на практиці це б виявилось набагато складніше, ніж мені здавалось. Постійні зустрічі з авторами, робочі наради з іншими редакторами, перекладачами, дизайнерами, - це все ускладнювало б мій ідеальний план - погрузитися в світ книг, сховатися серед сторінок, та в них розчинитися. Але на даний час - це залишається в моїх планах, тому що я змушена знову повернутися до свого маленького провінційного містечка. Хоча, це всього на 2 місяці, а потім я знову повернуся до столиці, з чисельністю понад 3 мільйони жителів. Правда - парадокс?! Я - та хто уникає людей, хочу від них же й сховатися у мегаполісі.

Що ж до мого особистого життя?! То його зовсім не було, адже, дуже складно знайомитися, а потім починати зустрічатися з чоловіком, та знати всі його думки стосовно мене. Чи то, можливо, такі чоловіки мені траплялися в житті, які прислідували лише свої корисливі цілі стовно мене. Тому я вирішила, що, мабуть, ще не зустріла ту людину, якої мені б "підходили" думки.

Зібравши речі, які мені б знадобилися у найближчі 2 місяці, прикупивши багато ласощів та подарунків для рідних, взявши з собою свою найвірнішу подругу, кішку Сіму - я на своїй старенькій SKODА поїхала до Глухова.

Моє життя в рідному містечку йшло своїм чередом - день за днем, тиждень за тижнем. Але трапилося те, про що я б хотіла поділитися на цих сторінках у моїй маленькій розповіді. Чому маленькій?! Бо я ще не знаю чим все це закінчиться...

Від липневої спеки я вирішила сховатися в місцевій бібліотеці. Мені здалося, що це гарне місце де я зможу згаяти час, чекавши маму з роботи. Привітавшись з милими пані, які працювали в бібліотеці, знайшовши мій старенький, давно забутий абонемент до читального залу, я пройшла до просторої зали. Час, мені здається, тут зупинився. Все було як і раніше, зовсім нічого не змінилося – ті ж великі ряди столів з настільними лампами, дерев’яні шафи заповнені книгами, на стінах портрети відомих українських письменників… Я, ніби, повернулася в шкільні роки, коли просиджувала тут весь свій вільний час. Пройшовши у найвіддаленіший куточок зали, побачила невелику дерев'яну шафу зі скляними дверцятами. Я взяла до рук книгу, яка чомусь привернула мою увагу?! Обкладинка була ніжного блакитного кольору та приємною на дотик, в мінімалістичному стилі – окрім назви там не було нічого. Не було вказано автора! «Цікавий підхід», - подумала я. А назва книги – «ПОЧАТОК…». Як таке могло не зацікавити?! З першої ж сторінки я зрозуміла, що ця книга дуже не звичайна.

«Який твій найбільший страх? Ліє, ти готова? Тоді вперед назад у майбутнє!»

Після того, як я прочитала цей рядок, раптово яскраве світло заповнило читальну залу, і я ніби осліпла. Поряд я нічого і нікого не бачила, намагалася покликати на допомогу, але ніхто не відгукнувся на мій голос. Я встала з стільчика і зробила декілька кроків вперед, але раптово я ніби відчула чиюсь присутність поруч. Ніби то хтось за мною спостерігає зі сторони. Озирнувшись навколо я нікого не побачила, але відчуття чиєїсь присутності мене не покидало. Скільки часу пройшло – декілька хвилин, годин я не можу сказати, тому що в цьому місці час ніби то втратив свою силу. Але… Що це? Кроки?

Кроки були все ближче та ближче. Але ж нікого не видно?! «Тут є хто?» - запитала я. Раптово кроки затихли, і мене знову засліпило яскраве сяйво. Від страху я присіла і закрила руками очі. Я не розуміла, що зі мною відбувається, де я знаходжусь. Мені було дужу страшно. Скільки часу минуло - декілька секунд, чи хвилин – я не розуміла, ніби, час в цьому місці втратив своє значення. Але ж, я мусила відкрити очі, оскільки невідомість мене лякала ще більше.

Розплющивши очі я від здивування ледве встояла на ногах. Я знаходилась на одній з околиць Глухова, біля каплички, що знаходила на Чернечих джерелах. Сонце лише проявлялось на горизонті та своїми променями розганяло сліди ночі, змушуючи тіні неспішно відступали. На сході ставало дедалі світліше. Навколо була тиша, дув свіжий вітерець, було прохолодно й сиро. Над водою стелився білий туман. Біля сходів каплиці я помітила чоловіка, який стояв лицем до храму. Його постать була, ніби оповита легким світлом, але, чи то мені здавалось, чи то є так насправді – не знаю. Я зробила пару кроків в сторону каплички – кроки мої були тихі та приглушені у траві, покритій ранковою росою. Чоловік неспішно повернулась до мене лицем і зробив декілька кроків назустріч. Обличчя юнака (тепер я з впевненістю можу сказати, що це був молодий хлопчина 18- 19 років) було дуже гарним з блакитно-сірими очима, як ранкове небо. Світле волосся вільно спадало на плечі. Худорлявий, зростом він був досить високий, трішки більший мене. Вдягнений в білу сорочку, краї, якої були заправлені в блакитні джинси, взутий в білі кросівки. Погляд здавався проникливим, але, водночас, ніби знайомим.

«Привіт, Ліє. Як ти? Ти, мабуть, дуже злякана?» - я почула приємний голос, але хлопець нічого не говорив. Він доброзичливо посміхався та мовчав. «Ліє, я знаю, що ти вмієш читати думки, тому я з тобою говорю в такий спосіб». «Хто ти?» - запитала я. «Мене звати Альоша. Ти мене не впізнаєш?». Альоша, Альоша…АЛЬОША! Але ж цього не може бути?! Він загинув! Я пам’ятаю ту аварію дуже добре, хоча б і хотіла з терти зі своєї пам’яті ці спогади. «Так, мила, це я - твій маленький братик Альоша. Правда, як бачиш, я вже не такий і маленький, навіть більший за тебе!» - з гордістю сказав Альоша та засміявся. Його сміх був таким «чистим» та таким рідним. Я його згадала. Згадала, як ми бавилися з ними, я його любила лоскотати, змушуючи сміятися, що є сили.

«Ні! Я так більше не можу!» І більше не змогла контролювати свої емоції – просто розплакалася. Гарячі сльози котились по моєму обличчю. Я присіла та, руками обхвативши свої коліна, просто вже ревіла. Це було занадто для мене. Хлопець присів біля мене та ніжно обійняв мене за плечі та тихенько долонею гладив мене по волоссю. А я все плакала і плакала, вткнувшись обличчям в коліна. В середині мене були такі спутані почуття страху, втоми. З новою силою повернулась та біль від втрати рідного брата, та радість від неочікуваної з ним зустрічі. Але, як він може бути живим?! А з чого я взагалі вирішила, що він живий? Можливо, це я померла? В голові було сотні запитань, та не було жодної відповіді.

Заспокоївшись і витерши сльози, Альоша легенько, притримуючи за плечі, допоміг піднятися. Розвернувши до себе, він ніжно своїми долонями витер останні сліди моїх сліз. Я, тільки могла здогадуватись, який в цей час мала вигляд, очі, мабуть, були червоні. Від сорому за свій зовнішній вигляд, я опустила обличчя до низу. «Сестричко, - сказав тихенько Альоша, - прошу подивись на мене. Ти не уявляєш, як я давно хочу подивитись у твої очі та міцно обійняти. Я так за тобою сумую!». Не втримавшись, я поклала свою голову йому на плечу, і він одразу, по братському, мене притиснув до себе. В цей час мені здавалось, що це він мій старший брат, а не навпаки.

Постоявши так з декілька хвилин, відсторонившись один від одного, я заглянула в його очі. В них була радість від нашої зустрічі і водночас – сум. «Альоша, як таке може бути? Якщо ти поруч зі мною, то я, напевно… померла?» -запитала я. «Ні, ти не померла, але ти зараз знаходишся не в світі живих. Це дуже важко зрозуміти, але тобі це і не потрібно. В нашому житті нічого не буває випадково. Все за нас було вирішено ще раніше, ми лише йдемо «за сценарієм», який вже для нас написаний. Але людям дане право робити свій вибір, як поступити в деяких доленосних моментах. Від цього вибору залежить наше подальше життя та життя інших людей, які поруч з нами. Ліє, я веду до того, що та аварія, в якій я загинув, повинна була статися. І я повинен був загинути для того, щоб зустрітися з тобою зараз у цьому місці. Тобі був даний незвичайний дар – можливість «читати» думки людей. Але я, я хочу сказати, що це не все на що ти маєш здібності.» З кожним словом брата я ще більше почувала себе розгублено. «Я маю провести тебе в одне місце, звідки ти відправишся в... майбутнє». «Альоша, будь ласка, я нічого не розумію! Де я зараз? Я, мабуть, заснула в бібліотеці і це мені сниться?» - запитала я. «Ні, це не сон. Я ж тобі сказав, що це важко збагнути, та й часу у нас обмаль для пояснень. Головне запам’ятай, що в «майбутньому» ти мусиш дещо знайти. Що це за річ - ти зрозумієш пізніше, за допомогою людей, які будуть поруч. Одна людина пройде з тобою всі випробування від початку до самого кінця. Будь уважна і обережна, адже ця подорож у часі дуже ризикована! І головне, довіряй своєму серцю – воно тебе ніколи не зрадить. Я тебе тут буду чекати».

Більше Альоша не сказав ні слова, тому що він зник… точніше все зникло. І знову яскраве світло мене осліпило. Це було якусь мить і я опинилась у новому місці. В дуже страшному місці… але те, що це Глухів я була впевнена на всі 100%. Я стояла в центрі міста біля Трьох-Анастасіївського кафедрального собору, який був… майже зруйнований. Точніше все навколо було зруйноване. Половина забудов по вулиці Терещенків - понівечено, водонапірна вежа - знищена. Дуже важко було впізнати центр міста, який перетворився у суцільне згарище з руїнами будівель,

І раптово, потужний вибух у кількохстах метрів від мене. Я не втримала рівновагу і впала на землю. Десь пролунало, ніби, моє ім’я, але так тихо і далеко, що я не була в цьому впевнена. Але знову - «Ліє!!! Швидко сюди! Бігом до укриття». Раптово біля мене з’явився молодий чоловік… «Вова?! Де це ми? Що трапилось? Що ти робиш в Глухові?» - через гул в моїй голові я голосно кричала. Ще один вибух, але уже зовсім поруч. І більше нічого. Темрява. «Ліє, тримайся. Ти мусиш вижити. Ти маєш нас усіх врятувати!» лунав тихим відголоском голос Вови. Але… Я була повністю оповита темрявою… «Вова, допоможи мені!».

…..

Юлія Писаренко



Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter

Похожие новости