Наша невигадана історія

У міському палаці культури, 27 вересня, відбувся ліцензований показ фільму «Поводир» Олеся Саніна. Показу передувала доповідь доцента ГНПУ ім. О. Довженка Генадія ГОЛЯКИ про історію кобзарства, від витоків до сучасного етапу. На його думку, причина винищення кобзарів у роки «великого перелому» пов’язана з тим, що вони, оспівуючи давню славу України, підтримували патріотичний дух нації.

Історію можна так чи інакше переписати, на відміну від народного епосу, який передається із вуст до вуст. Влада в усі часи не віншувала народних співців, але за СРСР - просто винищила. Так, після війни мистецтвом гри на старосвітській бандурі (про неї йтиметься трохи далі) володів лише один музика на весь світ – Георгій Ткаченко. Йому ще вдалося застати справжніх незрячих кобзарів, і від них він передавав естафету далі. Дивом кобзарство не відійшло в небуття, а нині взагалі переживає новий злет. Наглядний тому приклад являє фігура Василя ЖОВАНИКА – молодого кобзаря, який зіграв одну з ролей у «Поводирі» і прибув до гетьманської столиці на тутешній прем’єрний показ. Спілкування з ним, поза сумнівом, залишило незгладимий слід у душах присутніх. Василь – киянин, член т.зв. Кобзарського цеху, загал якого ставить своєю метою відродження і розвиток автентичних мистецьких традицій. Він не лише віртуозно володіє старовинними інструментами, але й виготовляє, ремонтує їх. Грає не на академічній, яку зазвичай використовують на сцені, а старосвітській (інші назви: народна, кобзарська) бандурі. Саме з нею виконав низку творів, які, дійсно, брали за живе, зокрема, козацькі колискові пісні. Попри молодий вік, Василь Жованик вважається одним з провідних фахівців з історії кобзарства та українського героїчного епосу. « Маємо усвідомлювати, що у нашій вдачі закладено виспівувати усі свої радощі та страждання, – підкреслює вын, – Про це, на жаль, забуваємо.

Багато хто жаліється, що, взагалі, полишені слуху, голосу. Неправда - 99% українців мають і те, й інше».

Тепер, власне, про сам фільм. Його фабула така. Напередодні Голодомору - 1933 американський інженер Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздить працювати до Харкова, де закохується в актрису Ольгу. До тієї, однак, нерівно дихає і місцевий чекіст Володимир. Зрештою, Шемрока вбивають, оскільки той ознайомився з секретними документами про розгортання репресій. Його сину дивом вдається втекти завдяки бандуристу Івану Кочерзі. Хлопчик стає його поводирем. Рятівник вчить Пітера цьому ремеслу. НКВС активно розшукує Пітера, і влаштовує для нього пастку. Втім, Кочерга знову, ціною власної свободи, допомагає хлопчику. Пітер опиняється у Харкові, в зграї безпритульних, а Івана Кочергу розстрілюють з іншими кобзарями. Згодом Пітеру вдається виїхати до Америки.

У стрічці практично нема комп'ютерної графіки, штучних спецефектів, використовуються справжні паровози та трактори 30-х років, оригінальні музичні інструменти. Людям, які грали сліпих (знімалося й близько сотні справжніх незрячих) виготовляли спеціальні лінзи, з якими нічого не видно. Серед найцікавіших місць зйомок - Тараканівський форт на Рівненщині, церква на Яворівському полігоні, яку за СРСР використовували у якості артилерійської мішені. Бюджет стрічки – 10 млн доларів, більшу частину дала українська діаспора. У Росії «Поводир» заборонений, а у нас, за Януковича, довго, як то кажуть, припадав пилом на полиці. У фільмі, до речі, є епізод, де один з негативних персонажів ламає ручку – точнісінько так, як через півтора роки після зйомок – Віктор Федорович.

Андрій Коваленко