Літературна вітальня

А вже під снігом дихає весна,

Тендітними вітає пелюстками,

І ніжності бринить струна,

І шаленіє серце до нестями.

Весни магічна дивовижність

Поезією із душі зрина,

Адже весна – це справді ніжність,

А ніжність, безперечно, – це весна.

Світлана Цінько

Дорогі друзі, сьогодні наша друга – весняна – зустріч у літературній вітальні на шпальтах улюбленої газети.

Весна завжди асоціюється у нас із відродженням, пробудженням, красою і жіночністю. Тому сьогодні я презентую творчість чарівної дівчини – студентки 15-А групи факультету філології та історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка Кладько Тетяни.

Тетяна поринула у чарівний світ поезії ще в шкільні роки, поступово відкриваючи для себе красу і неповторність українського слова. З тих часів і до сьогодні написання віршів – її найулюбленіше заняття, що дає змогу відпочити душею, поділитися своїми радостями з іншими, а часом і вилити страждання, які іноді так і переповнюють душу, на папір.

 

Дівчина вважає, що у світі є безліч тем, які можна описати найчарівнішими поетичними рядками, головне, докласти трішки терпіння, любові до справи і безмежну щирість душі. Крім створення власних поетичних творів, Тетяна любить читати книги, захоплюється вивченням англійської мови. А ще – мріє показати всьому світові неповторну красу української поезії.

Тож побажаймо Тетяні здійснення мрії, а Вам, шановні читачі, насолоди від читання поетичного доробку дівчини.

Світлана Цінько,

керівник студентської літературної спілки «Слово» Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка

Білий лебідь

Опало листя вже давно, і кригою став вкрився.

Поглянеш ранком у вікно – як сильно світ змінився.

Все стало іншим і чужим, покрилось снігом білим,

Все знищив жартівник-мороз, нічого не вціліло.

Лиш на ставу, на тім ставу, де ніби зовсім вчора

Ще все жило, ще все цвіло. А зараз вже нічого…

Лиш лебідь… Білий, як той сніг… Як марево, видіння

Самотній, в смутку сам один не дума про спасіння.

Чому ти тут, душа моя? Чому ти не втікаєш?

Ти думай краще про життя, його ти тут втрачаєш.

Мабуть, нема його душі, другої половини,

Лебідки білої, яку кохав він до загину.

І ось залишивсь сам один, як той вигнанець з раю.

Мій білий лебідь, я прошу. Ні, я тебе благаю!

Лети, рятуйся, ти помреш, ти скоро тут загинеш.

Лети, лебедику, лети! Рятуйся на чужині…

І мертва тиша навкруги,

Кричи, та не почують.

Лети, мій лебедю, лети.

Тебе тут не врятують.

Та кожен день він знов і знов

Блукає мерзлим ставом,

Стражда за втрачену любов,

Бо має таке право.

А я благаю кожен день, щоб доля дарувала

Йому ще трішечки життя, бо він прожив так мало.

Бо за любов свою стражда і гине, просто гине.

Цей вірний, вільний білий птах на рідній Батьківщині.

… Дивлюся на зимовий став і серце завмирає.

Покрився кригою увесь, і… лебедя немає.

Він полетів, він врятувавсь, моя душа радіє,

Та серце знає, це не так, і від тривоги мліє.

Я знаю правду, та в той час я вірити не хочу,

Що лебідь зник у тім ставу десь під покровом ночі.

Я сподіваюсь, жду, молюсь і не втрачаю віри,

Що він живий, він десь літа – мій лебідь, лебідь білий.

Ода троянді

Зростала вона прекрасна, гідна і горда –

Троянда в величнім султанськім саду.

І всіх чарувала собою – і шейха, і лорда.

Приносила щастя й могла накликати біду.

Шипи-охоронці всім руки кололи до крові.

Троянді прекрасній вірні, як слуги, вони.

Все перетерпіла: зради і злети казкові,

Не втерпіла лише холодного духу зими.

Замерзла, зів’яла залишилась посеред саду,

Зоставила мрії лише і туманні мости.

Не треба їй думки, не треба їй дивні поради,

Троянда заснула, щоб знову колись зацвісти.

Прекрасна трояндо! Велична царівно, богине!

Яка в тобі сила, які неземні почуття.

Краса твоя вічна – буяє, росте, не загине.

Врятуєш її, то врятуєш і наші життя.

Колись хтось сказав, і залишивсь цей вислів навічно,

Правдива ця думка, чистіша за ніжну росу:

Краса світ врятує, хоч як це здавалось незвично,

Лише за умови – якщо світ врятує красу.

Рани пам’ яті

Немов прекрасні маки полум’яні,

Ятрять все душу, бо нема спокою,

Ще пам’яті глибокі чорні рани ,

Що білий світ затьмарили собою.

Роки війни, здавалось, проминули,

Тривожні сорокові так далеко,

Та знову дикий біль уже відчули,

Погані вісті нам несуть лелеки.

А рани пам’яті воскресли і проснулись,

І крики відчаю нічим не заглушити

О, рідна Україно, знов вернулись

Безжальні буревії нищать квіти.

І ми благаєм, падаючи в ноги,

Хай буде мир на нашій Україні,

Хай рани заживуть, ми молим Бога,

На зміну ночі прийде світла днина.

Давайте вірити, що зникнуть негаразди,

Хоч біль від ран ще довго будем чути.

І ці слова для всіх багато варті:

«Ніхто й ніщо в цім світі не забуто!»

Я горда тим, що українка зроду

Життя іде… Його не зупинити,

Летять роки, як в небі журавлі.

Здавалось, вчора звались просто «діти»,

Сьогодні – вже дорослі на Землі.

І горді тим, що українці зроду,

Що в жилах в нас козацька кров тече,

І роду нашому немає переводу,

І радість до життя в нас б’є ключем.

Ми не здамось… Ніколи ж не здавались…

Бо рідний край – святіший із святих.

За Україну-неньку ми стояли,

За гарну долю, за дитячий сміх…

Ми українці… В нас єдина доля,

Бо ми цінуєм кожну світлу мить,

І любим золоте пшеничне поле,

І неба синього безмежную блакить.

Нас Володимир-князь привів у віру,

Тарас навчав свій рідний край любить.

Щоб не потрапили на розтерзання звіру,

Могли щасливо в білім світі жить.

І на устах дівочих полум’яних,

Дзвенить і не змовка, як срібний грім.

Прекрасна пісня, просто бездоганна,

Що сили додає добром своїм.

Ми українці… Любим цвіт вишневий,

Безмежне поле, степ, гаї, ліси.

І хлопці наші – наче сильні леви,

Дівчата ж – просто еталон краси.

І хай бринить мелодія бандури,

Нехай стожари квітнуть у садах,

Тож крикнемо, щоби усі почули:

«Ми – українці! Це у нас в серцях!»