Недільні примхи «небесної канцелярії»

На звання головної події тижня, безумовно (і на жаль) можуть претендувати недільний буревій зі зливою, що накрило місто десь між шістнадцятою та сімнадцятою. Опади й вітер цього дня синоптичні сайти прогнозували, але, безумовно, не таких сили й обсягів. Буревій немов ілюстрував оповідки вітчизняних літературних класиків ХІХ – початку ХХ ст. про чумацькі мандри, або поневіряння заробітчан: поява декількох темненьких хмаринок на видноколі. супроводжуване довгим, ніби віддаленим гримінням, потім «циганський» дощ, а лише після цього, власне, й головне. Автор зустрів негоду на Скоропадщині, відпочиваючи з родиною.

Перший дощик – не занадто рясний, під сонце - не викликав якихось тривожних почуттів у більшості присутніх. Багато хто навіть не вийшов з води, розраховуючи перечекати нетривалу, як їм здавалося, забаганку небесної канцелярії. За таких обставин, зазвичай, озерна вода здається особливо приємною – про таку кажуть: як парне молоко. Дітворі та молоді взагалі було в кайф: хлюпалися, бавилися, пірнали, здавалося, з подвоєною енергією. Втім, хвилин за десять і їм стало не до забав: стало лити як з відра. Народ, який пересиджував негоду під вербами, почав евакуюватися: легковики, що на початку стояли деінде, швидко пороз'їжджались, раз за разом заскакували інші – таксі, й забирали «біженців». Ми спочатку вирішили пересидіти у своєму «коритці», а потім, коли вдарив град, зрозуміли, що треба вибиратися – і чим скоріше, тим краще. До нашої рішучості додалося, коли вітер зовсім знавіснів, на озеро стали накочуватися прямо-таки водяні стовпи, а перед машиною впала чимала (на щастя, струхлявіла) березова гілляка. Завелися, поїхали, і скоро втрапили в потік, що збігав з не заасфальтованої, ділянки вулиці Шевченка. Далі практично пливли, як добулися рівної ділянки – й по досі не второпаю.

Далі – більше: дощ не вщухав, і на асфальті стало ледь не гірше, ніж на поораному баюрами путівцю: вулицею Шевченка, Пушкінською – суцільна маса води – річка; подекуди, складалося враження, близько півметра завглибки. Щоб не втомлювати подальшим описом всіляких не надто приємних відчуттів, зазначу, що зупинилися аж на вході до шостої школи, де, нарешті, натягли на себе щось умовно сухе. Злива на той момент дещо вщухла, і ми відважилися на останній ривок. Він виявився найважчим: на Спаській стрімка течія пару раз відривала автомобіль від дна - себто дорожнього покриття. Побачене дома теж не вельми втішило: розмиті грядки, позбивана градом алича, бурячиння та капуста, посічені в решето. У будинку – струм лише на одній фазі, і то ненадовго – вечір зустрічали в суцільній пітьмі.