Новость из категории: Статьи

Володимир Андріївський: «Тінь Короля. Пролог»

1 місце у конкурсі-фентезі зайняв Володимир Любивий, офіцер-вихователь Глухівського ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою. Авторський псевдонім Володимир Андріївський. Підбиття підсумків конкурсу було опубліковано раніше в газеті «Кур’єр» та на сайті. Публікуємо на сайті «Кур’єр+ТРК Глухів» у повному обсязі мовою оригіналу.

«Тінь Короля. Пролог»

Сонце торкалось травневого листя, що не встигло загрубіти, робило його на дивовижу красивим, сповненим життєдайної енергії. Рудий кіт розлігся на східцях їдальні і, закривши очі, перетворився на живий фрагмент святкової картини. Постояти, полюбуватись, але не будити. Галас на території ліцею поступово затихав. Останній день навчального року позаду і відчуття таких бажаних канікул наповнювало груди аж до приємного і радісного щему.

- Що ти думаєш з приводу завдання від капітана? – запитавши, Андрій потягнувся до смартфону, що дав про себе знати майже одразу беззвучним вібро-викликом.

- Та, що там думати, у мене повно своїх проблем, – відмахуючись, спробував відійти від проблеми Сашко, заступник командира навчального взводу ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, – треба ще купу контрольних перездати…

Андрій спокійно почав говорити по смартфону, зрозумівши, що якихось особливих причин для відмови у Сашка нема. Майже нема. А у вухах вже дзвеніли слова капітана: «Ви повинні це зробити. Лицарі Золотого Гудзика не мають права на відмову від справжнього, якщо хочете, бойового завдання!»

- Так, він поруч. Сашко готовий! Звісно, я також. Хто ще? – питання видалось Андрію не так важливим, як провокативним, поставленим самому собі. «Невже не набереться п’ятірка для участі у змаганнях під час групового польового виходу? Лицарі чи ні, врешті!» подумав паралельно сприймаючи інформацію, яка надходила з телефонного апарату. – Так, згоден. Давайте ще Іван, Влад і…

- А от з «і» проблема. Поки що лише четверо добровольців, – констатував абонент на тому кінці зв’язку.

- Нема проблем, пане капітан! Поїде Настя, я переконаний! Якщо…

- Що за «якщо»? Вона не Лицар? Вам п'ятнадцять хвилин на збори і о пів на четверту зустрічаємось біля воріт гуртожитку.

Телефонний зв'язок перервався і Андрій подивився на Сашка:

- От тобі і поїхали додому… Але є чудові слова з пісеньки: «Не вішати носа!..». Не чув такої?

Настя довго не барилась, хоча спочатку якось скептично поставилась до поїздки у складі команди ліцею на участь у військово-прикладних змаганнях для старшокласників, організованих військово-патріотичним клубом «Патріот», що славився досвідом проведення цікавих, а головне – корисних, івентів на теми групового злагодження і перевірки себе у польових умовах. Цьогорічний зліт був вже сьомим. П’ятірка у зборі, а це значить – до бою готова! Звісно, навчально-змагального. Та що там казати, все життя – бій, за себе і за того, хто поруч. А хтось казав – театр…

Капітан дивився на дорогу, а вона несла команду, що розмістилась у синьому мікроавтобусі, по напрямку до Кролевця. Дорога, не так давно відбудована траса міжнародного значення, конкретизує розуміння слова «вперед» і все, що проносилось повз було лише тінню багатьох невирішених питань, щоденної рутини. Таке життя. Життя в ліцеї – особливе, для обраних. Бо ліцеїсти і ліцеїстки мають стійку мотивацію, викристалізувану мету. Думалось, а чи не перебільшення це і чи не спроба вигадати якусь «особливу виховну місію»? Звичайна педагогічна робота – допомогти успішно подорослішати. Попереду чекала змагальна невідомість і спроба, якщо не прагнення, за будь-яку ціну перемогти. Так має бути, бо якщо по-інакшому – тоді який сенс змагатись? Олімпійський принцип не для нас. Точніше, не для них – п’ятірки з числа тих, що завершили десятий клас. Ось вони сміються і радіють, а десь в душі так само переживають і сумніваються.

- У вас не буде часу на розкачку. Вже за дві години старт змагання на тактичному полі…

- Так це ж близько восьмої вечора буде, – здивовано подивився на офіцера-вихователя Сашко, в його очах промайнула іронія і він спробував приховати її, вдягнувши темні окуляри, – і що ми будемо потемки рити? Клад шукати чи що?

- Окопи, Саня, окопи! Опорний пункт твого життя! – всі жваво засміялись, бо така перспектива не могла виглядати занадто серйозною справою.

У вікні сонце якось дуже весело почало стрибати поміж молодого лісу, а сотні його промінчиків немов би чіплялись за спогади про день, що минав, останній день навчального року – 29 травня. В цьому є великий позитив – відзначати завершення однієї справи початком нової. Діалектика! Знати діалект цієї універсальної мови – вірити в успіх за будь-яких обставин. Так вчить досвід, так вчить саме життя.

На галявині біля Кучерявого Хутору під Кролевцем зібралось багато молоді з усієї Сумської області. Сіверщина або Сіверський край України. Після вирішення організаційних питань, п'ятнадцять команд отримали завдання, саперні лопатки і визначені сектори для відпрацювання інженерно-тактичних навичок у процесі виконання вправ-завдань.

- Від вас вимагається прийняти вдале рішення про розміщення опорного пункту, – якось хриплувато говорив суддя, – і, звісно, час на реалізацію ми будемо фіксувати. Біля вас перебуватимуть інструктори-контролери…

Подальші слова головного судді змагань, кругленького, але ще не старого лисуватого чоловіка у білій футболці з написом «Король», потонули в гаморі тих, кому випало змагатись за «Кубок Короля» – головний приз змагань, що складаються з трьох етапів. Після сьогоднішнього вечора ще буде воєнізований крос, метання грант і орієнтування на місцевості протягом двох наступних днів.

- Слухайте сюди на останок, – сказав капітан, після того як потис кожному з п’ятірки руку, немов би передаючи переможний імпульс впевненості у своїх силах. – Сашко, ти старший. Андрій – допомагатимеш йому, стеж за оточенням, твоя задача – вчасно реагувати на зміни, що відбуваються поруч… Не кидайте Настю, допомагайте їй. Іване, Владе – ви це можете! Все. Я на зв’язку. Ні пуху!

Автоматично глянувши на годинник, капітан констатував 20:02. Від точного часу плюс сім хвилин, за звичкою аби не запізнюватись. Час давати старт змаганню. У колі супроводжуючих і суддів-організаторів чувся сміх і жваво велось обговорення якихось важливих деталей. Треба підійти до колег. Не втратити ініціативу…

Сутінки повзли краще за будь-якого бійця: разом з нічним холодцем – це непереможний союз. Земля була не суха, слухалась лопатку і лягала на бруствер немов би глина в руках майстра-скульптора. Потім пішла глина і пісок. Розпашіла Настя першою дійшла до заглублення по коліно.

- А ти – молодець! Бережи руки, Настя, бо мозолі не даватимуть спокійно перемагати завтра! Влад, кинь мені фляжку! – Сашко приготувався ловити ємність аби приборкати невідомо звідки напавшу ікотку. – От так завжди! Хвилювання…

В суцільній темряві маленькі ліхтарики смартфонів на місцях роботи команд, що перебували на відстані п’ятдесят метрів одна від одної, були порушенням вимоги про недопущення демаскування, але – хіба дітям заборониш? З відстані триста метрів складалось враження, що потрапив на роботу казкових гномів десь у Дивному Лісі Братів Грімм…

За дві години до півночі, коли заглиблення було виконане на повну, лопатка Андрія вдарилась об щось цупке: метал чи дерево?

- Бригада, сюди! – присвітивши на місце, в яке увіткнулась лопата, Сашко, що підбіг перший, побачив як з під землі з’явилась поверхня невідомого об’єкту.

Тільки но вся група збіглась до окопу Андрія як невідомо звідки полинув дивовижний звук, що примусив усіх п’ятьох прикласти руки до вух. Очі заплющені, розпашіле від роботи тіло одразу відчуло вітер неймовірної сили, що пронісся і якби не перебування через падіння на дні виритого окопу, то віднесло б кудись аж за палатку головного судді змагань… А де, власне, палатка?

Минуло декілька миттєвостей і все разом стихло. Коли розплющуєш очі і німієш від страху, то краще закрити їх знову. Але Андрій сміливо підняв голову і побачив на небі величезну постать, не силует, а скоріше тінь, що виділялась на фоні осяяного місяцем нічного неба. «Тінь Короля…» почулось або подумалось, і через такий здогад стало ще страшніше. Озирнувся на ближніх. Всі також уважно стежили за небесним світлопредставленням. Зачаровані з дещо зляканими очима, проте страх не паралізував, а це давало шанс на вірну дію в подальшому. Рухатись.

- Це що таке?

- Мовчи краще…

Той, хто нагадував величезну тінь заввишки до ста метрів, опустився на праве коліно, лівою рукою поправляючи плащ, а правою знявши капелюха. Звертався поважно.

- Я – Король. А ви – мої васали. Вас обрано і саме вам випаде доторкнутись до вікової таємниці…

Настя намацала Сашкову руку аби не втрачати відчуття реальності. «Цього тільки не вистачало – потрапити в історичне рабство…»

- Вам випало виконати завдання, – тінь робила чіткі інтонаційні паузи, кожного разу немов би втягуючи в себе стільки повітря, що іншим ставало важко дихати. – І поки ви не принесете мені те, що потрібно, ви будете блукати окрестями, зазирати в очі людям і просити допомоги… Гра починається. Мій помічник буде поруч з вами…

«Нам що, інструктора мало?», Сашко якось невпевнено ворухнув лопаткою і вона дзвінко впала з бруствера, боляче вдаривши Івана по лівій ступні. Зойкнувши, той з докором подивився на неоковирного побратима.

І все, Король, точніше його образ, зник з неба. А з темряви до опорного пункту команди ліцею вже йшла людина в одязі, який скоріше нагадував карнавальний костюм, аніж вбрання інструктора-сучасника. Крислатий капелюх, на боку – шпага…

- Я – Вальтер. Пан Вальтер Секимарака, – незнайомець підійшов так близько до опорного окопу, в якому перебувала п’ятірка ліцеїстів, що можна було уловити риси його обличчя, яке нагадувало відомого актора років сорока п’яти. – Можете звертатись до мене по імені, бо лицарські титули ускладнять наші стосунки. Що, завмерли? Я – живий і справжній. Діставайте те, що знайшли!

І як по команді всі п’ятеро запрацювали лопатками, не навмисно закидаючи одне одного сирою землею. Де капітан?

Вони дістали скриню, обережно очистили її від глини.

- Не бійтесь. Відкрийте, – Вальтер виставив вперед ліву ногу і махнувши рукою, мовляв «Вперед!», подивився прямо в очі Анастасії, яка не моргала від здивування, немов би остовпіла. Вираз її обличчя прагнув сказати: «Все, досить. Я пішла…».

Обережну спробу відкрити скарб, який дістали із землі, зробив Андрій, піддівши лопаткою верхню частину. Сашко тримав скриню руками. Кришка піддалась і п'ятірці відкрилась таємнича пустота, на дні якої лежав майже зотлілий сувій і елементи одягу. Сказати, що існують речі, які не піддаються тлінню, значить сказати неправду.

- І що це за скарб, пане Вальтере?

- Можу пояснити, але спочатку подивіться навколо. Відчули зміни?

Галявина була пуста. По фронту місця змагання, який тягнувся на півтора кілометри, не було нікого, ні учасників, ні суддів, ні випадкових свідків. Тільки нічна тиша і темрява, в якій єдиними звуками були зойки наляканих птахів.

- Що це? Ми вже не там, де були?

- Майже, але якщо бути точним, – в просторі там же, а ось у часі – ні...

- І що ж нам робити? – розгублено спитав Влад, випередивши таке ж саме запитання від Сашка, що похмуро дивився на того, хто назвався Вальтером Секимаракою, а насправді був просто перевдягненим капітаном. – Досить вже, пане капітан, всі стомилися... Сьогодні був важкий день. Хочеться спати. Не до фантасмагорій, вибачте…

- Розумію, але я не капітан. – сказавши це, чоловік відчув як хвиля розпачу прокотилась між серцями підлітків. Гірка правда вбиває, а солодка брехня тішить. – Я є колишнім лицарем Тевтонського ордену, народився в Мальборку… Аби не обтяжувати вас своєю історією, перейду ближче до справи. Сувій – вірча грамота фон Грюну, барону Максу фон Грюну, посланцю короля Сигізмунда ІІІ Вази, в якій на старопольській мові вказані повноваження вельможі: «...Закласти місто Кролевець на східному кордоні з Московією на противагу Кролевцю пруському як продовження лінії королівської волі і безмежної влади». І далі дата: третій день липня 1599 року… Фон Грюн загадково зник на цій території на початку ХVII століття, вам випало знайти його сліди аби встановити причини зникнення і смерті... Андрій, дістань речі зі скрині.

У мотлосі лежали круглі металеві предмети. Все таки – скарб є!

- Це не монети. Це – ґудзики з мундира фон Грюна. По ним ви підете… З ними знайдете те, що маєте знайти... Зараз ви вже не ліцеїсти, а спудеї Острозької академії і маєте призначення до одного з монастирів під Глуховом. Та то вже деталі, які відкриються в процесі...

- Ні, так не піде! – Сашко аж підскочив, кинувши лопатку на землю. – Я не граю у таке! Мені потрібно додому! Контрольні, врешті решт!..

- Спокійно, хлопче. Твій дім там, де ти зараз. Твоє життя – таке як є тепер і кращим ніколи не буде. Ви всі звикнете і все зможете, бо, на скільки я знаю, є Лицарями Золотого Гудзика. Чи ні?

- Я – ні. Але це неважливо, бо я готова до виконання завдання. Ви що, боїтеся, хлопці? Це ж цікаво... – сказала Настя, потім серед лахміття дістала ґудзики. Налічила на долоні їх чотири.

- Це вам, хлопці, беріть, – простягнула долоню спочатку Андрію, потім Владу, Івану. Сашко взяв четвертий гудзик. – А мені нема...

- І тобі є, – сказав пан Вальтер і дав Насті новенький, без жодних ознак іржі гудзик з витисненим лицарем на коні. – Такі у Мальборку, прямо у замку, виготовляв майстер Вільгельм за технологією, запозиченою у середині XVI століття зі сходу. Майстер є майстер! Тримай.

Тишу порушив гучний крик сови. Значить хтось наближався лісом. Це змусило Вальтера насторожитись.

- Час вирушати. Ми не можемо спізнитись, бо виконання місії розпочато. Кролевець, як місто Короля, народжується!

А тим часом за три кілометри від місця події на західну частину поселення, яке здавна називалось Зартий, з боку Новгород-Сіверського, в'їжджав вершник і в очах його коня миготіли спалахи вогнищ, розведених для тих, що шукали прихистку від холоду і голоду. Тінь короля лягала на принишклу від страждань місцевість, яка балансувала на межі Речі Посполитої і Московського царства. Балансувала аби виживати.

- Хай йому грець, у мене мобілка сідає... – сказав Іван, протираючи екран свого «Самсунга».

- Викинь. Вона тобі вже не знадобиться.

Йшли один за одним, фактично – слід у слід з людиною, яка була призначеною бути провідником і гарантом виконання місії. За деревами та чагарником майже одразу стали непомітними. Вальтер Секимарака усвідомлював ступінь відповідальності за підлітків, обраних для виконання смертельно небезпечного завдання посеред безжального середньовічного світу. Йому (тому, кого в цих умовах звали просто Вальтер без різних титульних ускладнень) в темені під час швидкої ходи згадались слова великого магістра Тевтонського ордену Отто фон Штігліца: «Виховувати і бути вихователем може лише чоловік...». Бути вихователем? Краще вже вчителем, бо досвід виживання не терпить умовляння і жалю. Лише віра і пам'ять заради переконання. Дія як слово і слово як дія. Вальтер знав, що за ними слідом вже йде (бо має йти, не інакше) загін Легіону Святої Інквізиції – підрозділ воїнів-найманців, які не знають втоми і пощади, є смертними лише у протистоянні Істині. Про це говорить напис на гербі, перевірений часом. Тринадцять осіб на чолі з легатом.

В часи Реформації, що панувала у середньовічній Європі протягом шістнадцятого-сімнадцятого століть, загін виконував каральні операції згідно рішень папського синоду, без вироку суду. І в цій глухомані, за декілька тисяч кілометрів від Риму, десь на межі цивілізації, вони шукали не просто злочинців, вони виконували таємне завдання: ліквідувати тих, хто пішов проти минулого, теперішнього і майбутнього, а значить – проти церкви і усталеного світопорядку.

- Я відчуваю тінь короля, – сказав очільник загону інквізиторів. – Він був тут. Тільки обережність, бо проти нас нелюді, єретики... Але вони приречені. В ім'я Христове!

Його слова вибухнули в принишклому мовчанні готових до бою найманців.

- За ними! Вони прямують до ріки. І добре, що ця ріка зветься не Стікс, а лише Свидня… Той, хто так назвав цю річку, трясця його матері, добре розумівся на цінностях, чи не так?

Останній на мить затримався, схилився аби підняти щось з трави. В загрубілій руці опинився ґудзик, звичайний ґудзик з однострою війська української армії ХХІ століття з тризубом на золотому тлі.

Пішов теплий травневий дощ і в темряві ночі краплі витанцьовували на металевих елементах лаштунків і шоломах найманців, немов би випрошуючи пощади від імені приречених на загибель. Постаті зникли, так само, як і з’явились на галявині – майже миттєво, а дощова вода наповнювала відбитки ніг, залишені там, де випало розпочати небезпечну пригоду, просуваючись слідами за Тінню Короля. І хто в цій грі виявиться правим, а хто винним – так само неважливо для Всесвіту, як відповідь на питання: перемагає добро чи зло?

Володимир Андріївський



Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter

Похожие новости