Глухівські товариші Володимира ГОЛУБНИЧОГО

16 серпня, на 86 році життя відійшов у вічність легендарний спортсмен, двократний олімпійський чемпіон, наш земляк, сумчанин Володимир ГОЛУБНИЧИЙ.

Перший світовий рекорд зі спортивної ходьби на 20 км він встановив, маючи лише 19 років. Брав участь у п'ятьох Олімпіадах, виграв 20-кілометрову дистанцію в Римі (1960 рік) і Мехіко (1968 рік). У Мюнхені (1972 рік) був другим, а в Токіо (1964 рік) - третім. Прізвище Володимира Голубничого занесено до Книги рекордів Гіннеса, а 2012 року його включили до Зали слави Міжнародної федерації легкої атлетики - IAAF.

Нещодавно наш кореспондент поспілкувався з людиною, котра свого часу дружила з видатним спортсменом. Це досить відомий на Глухівщині аматор фізкультури, спорту і здорового способу життя Ось що він розповів:

А чи знаєте, що вісімдесят п’ять Володимиру Степановичу «стукнуло» чотирнадцятого серпня? Я поздоровив його, зробив на «Пульсар» музичне замовлення. Минуло якихось два дні, аж тут на тобі… Звичайно, зрозуміло: поважний вік, непересічні випробування. У нього, знаєте, далеко не все йшло так гладенько, як може скластися в уяві після ознайомлення з офіційною біографією- розповідав, як часто його «затирали», намагалися замінити на когось зі «зручніших». Відомо ж, що практично всі «зірки», а спортивні особливо – мають сильний характер, тобто завідомо незручні для начальства. Всі такі перепони він переборював просто: посилено тренувався, брав більші навантаження, перемагав, доводячи, що є кращим ніж будь-хто. А людиною був скромною, напрочуд товариської вдачі.

Як з ним познайомився…Ми просто представляли одне спортивне товариство – «Спартак». Він – легкоатлет, я – лижник, тренувалися разом: Токарі, Стецьківка. Йому за зиму треба було набігати 700 кілометрів на лижах – ось він і ставав з нами. Була в нього така риса: завжди бути першим, без різниці – на тренувальному забігу, кросовій дистанції, лижні. Пам’ятаю, як на базі в Токарях, тільки но ліг нормальний сніг, наша група, де, до речі, були й глухівчани:Микола МОРОЗ, Зіна НОВИКОВА, Віктор ОХРЕМЕНКО, вийшла на крутосхил. Там стали обговорювати, кому спускатися першим. Аж тут нас до нас під’їжджає Володимир: «Що, не можете визначитися? То давайте я». З’їхав, впав – причому так невдало, що подряпав обличчя. Потім, коли всією кампанією завітали до театру Щепкіна, жартома пожалівся дружині: ось ці глухівчани мене зіштовхнули, то я і обдерся.

А ось ще одна історія. Свого часу мали ми з Голубничим спільного тренера, Карнаухова. Ось викликає той мене, і оголошує: на республіканських змаганнях маєш бігти 50-кілометрів. Дистанція, звісно, серйозна, ну і я відразу так відверто рубонув: «Пробігти до кінця – без проблем, але добрий результат не гарантую». Справа в тому, що Суми тоді були бідні на добре обладнання: в інших місцях спортсмени вже давно мали гарні лижі прибалтійського виробництва, а ми тренувалися на тому, що Бог послав. І так трапилося, якраз тут підійшов до нас Володимир. Зачувши мій монолог, звернувся до тренера: що тут, мовляв, за проблема. Той: та ось бігти товаришеві треба п’ятдесятку, а лиж не має нормальних. Володя кивнув, пішов, але швидко повернувся зі своїми – новенькими, естонськими – лижами, простягнув їх мені: «Ох мені ці злидні!»

Як для мене це був просто королівський подарунок. На тих лижах прийшов до фінішу третім, мав бути зачисленим до команди України, але через підкилимні ігри – мені згодом розповіли, що коли обговорювалася моя кандидатура, спортивні функціонери заперечили: мовляв, цей кандидат у майстри з якогось там Глухова опинився у призерах випадково, ну йог. Тож і залишився, як то кажуть, при своїх. Така явна несправедливість спонукала мене взагалі розпрощатися з великим спортом. Голубничий, звичайно ж, повівся би по іншому – на те він і Голубничий, олімпійський і світовий чемпіон. Мені запам’ятався епізод, про який він розповів : як 1972 року, на Олімпіаді у Мюнхені його суперник на завершальному відрізку, в тунелі, порушивши правила, перейшов на біг і наздогнав, а на фініші вирвався вперед і забрав, як то кажуть, з-під носу, заслужену перемогу. Володя кинувся апелювати до арбітрів , а від тих – жодної реакції. Ото, дійсно, несправедливість.

Ну а ми продовжували стосунки і після того, як я остаточно осів у Глухові. Володимир Степанович приїжджав сюди декілька разів, зустрічався з колективом шостої школи.

Ось такі штрихи до портрета видатної особистості.

Вл. інф.

Поділитися в соціальних мережах:

Знайшли помилку у статті? Виділіть слово/кілька слів та натисніть Ctrl+Enter

Новина з категорії: Статті / Спорт

Глухівські товариші Володимира ГОЛУБНИЧОГО

Схожі новини