Новость из категории: Спорт

Михайло ПЛОТНИЦЬКИЙ: шлях спортивного керівника

Все почалося з далекого 1978 року, коли 15-річний Мишко – один з кращих учнів воздвиженської школи, що на Ямпільщині (не найгірший на той час середній навчальний заклад на Сумщині, де ще жевріли традиції неплюєвського братського училища, та пам’яталася присутність серед учнів таких непересічних особистостей, як, наприклад, відомий економіст і громадський діяч Гаврило ПОПОВ), котрому небезпідставно пророкували золоту медаль, після закінчення восьмого класу вирішив вступити до глухівського СПТУ-31.

Своєму вчинку дав, як здавалося багатьом, досить таки дивне пояснення: прагне займатися боротьбою чи боксом, а у Воздвиженську для цього жодних умов. «Гайка» ж, дійсно, мала непогану базу і спортивне життя там, як то кажуть, било ключем. Мишко відразу записався на секцію боксу, до Олександра ЧУМАКА.

 

Заради тренувань, які починалися о сімнадцятій, залишався після занять, а до Іващенкового, де мешкав з батьками, повертався останнім автобусом, близько дев’ятнадцятої. Вдома, раннього ранку – підйом, розминка, потім знову автобус, Глухів, навчання, секція.

Тренувався завзято, виступав на обласних змаганнях, доволі швидко досяг рівня першого розряду. Про нього почали писати у місцевій пресі. На останньому курсі інший відомий спортивний педагог, Михайло ХРОЛЕНКО, привернув його вже й до лижних гонок:

- Починати займатися у такому віці боксом, і лижами було, мабуть, пізненько, але я на це зовсім не зважав – брав, як то кажуть, ентузіазмом і заповзятливістю. У підсумку, непогано загартувався фізично і морально, що стало в пригоді у подальшому .

Студентські роки: старший вожатий піонерського табору «Медик» харківського обкому профспілки медпраціваників

Розкриття нових спортивних горизонтів не заважало, як воно трапляється з багатьма, а навпаки – сприяло успішному навчанню: профтехзаклад закінчив з червоним дипломом, після чого вирішив вступати до вищого командного училища МВС СРСР в Орджонікідзе (так називався за радянської доби Владикавказ):

- Мріяв стати військовим слідчим, а з’ясувалося, готують звичайних офіцерів внутрішніх військ – «червонопогонників». Іспити здавали у літніх таборах. Там: гори, де кожного дня зливи, мов з відра, наметовий побут. Серед претендентів на вступ купа народу з досить відмінною від нашої культурою поведінки: постійно крадуть щось один в одного, б’ються. Важкувата атмосфера, надто для хлопчини без армійського досвіду. В таборі спробував палити: затягнувся - і зрозумів, що далі треба або привчатися до тютюну, або не починати. Обрав друге, і з того часу – жодної цигарки. Спочатку кріпився, бо вважав якось не по-чоловічому ось так все кинути відразу, і втекти; здав на «відмінно» математику та фізо, а потім вся ця табірна метушня стала поперек горла, й вирішив забрати документи. Мене викликав сам начальник училища: чому так вчиняєш, тебе ж практично зачислили? Я йому: вибачте, але це, мабуть не моє. Він тоді: «Ах, значить, не твоє! Та я тебе загоню туди, де Макар телят не пас…» Я, однак настоював на своєму, і зрештою отримав документи. Назад, щоправда, їхав без грошей: «зайцем», на третій полиці, до Ростова, звідтіля на Харків, де мав рідню.

Часу на розмірковування, куди здавати документи, практично не залишалося, тож поніс їх до місцевого інституту механізації й електрифікації сільського господарства, і, як з’ясувалося, не прогадав.

Студентські роки, звичайно, вважає найкращими – не в останню чергу тому, що отримав можливість розкрити свій спортивний потенціал. В інституті він попав у поле зору Олександра ПЕРШИНА та Володимира НЕЧАЄВА (в подальшому – тренера національної збірної України з лижних гонок). Вони поставили техніку, розробили графіки навантажень, а всього іншого, як то фізична спроможність, бажання тренуватися у «новобранця» було й так з надлишком:

- Всі п` ять років тренувався на базі «Зеніту» на П` ятихатках. Там простір, помережений глибокими ярами й видолинками, вкритий старим листяним лісом. Цю місцевість називають ще харківською Швейцарією. Бувало, приїду туди, перевдягнуся, й намотую кола до нестями. Тоді якраз ввели коньковий хід, він мені дуже сподобався. Мчиш на лижах, а обабіч тебе немов виринають з білої імли велетенські дуби і в’язи. Всі життєві клопоти і проблеми в такі хвилини відступають кудись на другий план, здаються несуттєвими. Ось цей простір, віковічний спокій, дихання природи, шерех снігу під лижами, швидкість – головне, а все інше – так, скороминуче.

За таких умов, під орудою досвідчених тренерів швидко прогресував. Виступав на обласних, спартакіадних змаганнях, дистанції 15, 30, 50 км., врешті виконав норматив майстра спорту СРСР з лижних гонок.

Інший відомий спортивний фахівець і профспілковий діяч – Валентин КОТОВ – розгледів у Михайла, коли той підробляв у піонерському таборі, певні організаторські здібності, й наставив старшим над двадцятьма вожатими. Студент другого курсу успішно впорався з завданням і звідтоді обіймав цю посаду декілька літніх сезонів. Теж непогана школа, де він, як завжди, успішно, опанував навички керівника. В подальшому вдосконалював їх на комсомольській роботі, різних посадах, і у Академії державного управління при Президентові України, яку закінчив одним з перших у Глухові, отримавши магістерський диплом.

Після інституту настав час самому передавати набутий досвід. Молодому інженеру – енергетику березівського колгоспу ім. Дзержинського довелося взяти на себе серйозне громадське навантаження – секретаря комсомольської організації, до якого згодом додалися ще й пів-ставки тренера, та, відповідно, група дітей у місцевій спортивній школі. Завдяки зусиллям нового ватажка молодіжне життя у колгоспі помітно пожвавилося: місцеві комсомольці навіть сформувала команду для участі у туристичному сльоті, стали ініціаторами низки цікавих громадських ініціатив. Вихованці ж спортивної школи і зараз з доброю усмішкою згадують, як торували разом зі своїм молодим керівником лижні траси в урочищі Руцький Яр. Хай вони не досягли якихось спортивних вершин, але отримали тоді чималий заряд позитивних емоцій.

Через рік Михайла Григоровича взяли до глухівського міського комітету комсомолу – інструктором, а трохи пізніше доручили завідувати організаційною роботою. Це була дуже відповідальна ланка, від якої залежало функціонування складного управлінського механізму: тут тобі і підбір кадрів, і проведення пленумів, зборів, і членські внески. З усім цим молодий заворг успішно справлявся, залишаючись водночас вірним своєму спортивному покликанню. Став, зокрема, натхненником комсомольської спартакіадної команди, котра швидко стала однією з найкращих в області. Під егідою комсомолу, в т. ч. і завдяки плідним зусиллям нового заворга, проводилося чимало фізкультурно - спортивних, військово- патріотичних заходів, молодіжних туристичних зльотів тощо. При всьому своєму агітаційно – пропагандистському наповненні, ті зіграли величезну роль у розвитку глухівського спорту, зробивши його, дійсно, масовим, та забезпечивши йому запас міцності, який дозволив пережити кризові дев’яності роки.

До речі, очолити спортивну сферу Михайлу Григоровичу випало якраз на початок згаданої кризи – 1990 року. Звідтоді він незмінно знаходиться на своєму місці, котре, якщо, чесно, не вважається за завидне у чиновницькому середовищі – мабуть через те, що людина, яка його обіймає, окрім здійснення адміністративних функцій, повинна бути водночас і психологом, і дипломатом, а якщо треба – взагалі засукати рукави та брати до рук робочий інструмент, як було, наприклад, під час реконструкції приміщення лижної бази на початку двотисячних.

Ту реконструкцію він вважає одним з головних досягнень у сфері вдосконалення спортивної інфраструктури за період свого керівництва. З інших варто згадати відродження і поступову модернізацію стадіону «Дружба». Це дуже масштабний проект, який потребував неабияких зусиль насамперед міського керівництва. Багато було зроблено для облаштування стадіону після 2010 р.: нові сидіння, нормальне дахове покриття, заміна комунікацій. Нині зусилля міської влади зосереджено навколо модернізації системи освітлення.

Ще один крок вперед - відновлення роботи тиру на території ГАТІ СНАУ, де теж, за активної участі спортивного керівництва, активу, громадськості, міської влади, нардепа Андрія ДЕРКАЧА, голови національної федерації біатлону Володимира БРИНЗАКА, та обласної – Анатолія ЛИННИКА, вдалося облаштувати, як вважає Михайло Григорович, зразковий спортивний об’єкт, де сьогодні вдосконалюють свій стрілецький хист провідні глухівські біатлоністи.

До наведеного переліку можна долучити й побудову футбольного стадіону школи – інтернату ім. Жужоми.

2 березня 1985р., першість Харківської області . Після гонки на 30 км.

Це – великі зримі кроки. А є ще безліч не надто помітних, але дуже важливих для місцевого спорту моментів: фінансове, технічне, організаційне забезпечення участі атлетів у змаганнях, залучення спонсорів (без цього, вибачте за банальність, у сучасному спорті – ніяк), покращення житлових умов для наших спортивних зірок (варто згадати, наприклад, «пробивання» квартир Оксані ЯКОВЛЕВІЙ, Олександру МОСКАЛЕНКУ, Сергію СЕДНЄВУ), і, нарешті, підтримка доброго спортивного іміджу міста. В останньому зв’язку важливо відзначити роль Михайла Плотницького у проведенні таких репрезентативних заходів, як волейбольний турнір пам’яті Костянтина Реви, ветеранські та дитячі футбольні турніри, масові заходи фізкультурно – спортивного спрямування: спартакіади міста, свято з нагоди Дня фізичної культури та спорту тощо.

Значну частину досягнень у спортивній галузі відносить на рахунок тих, з ким йому довелося працювати в різні роки:

- Дуже вдячний міським головам Миколі ДЕРКАЧУ, Олені МЕЛЬНИК за розуміння та підтримку в питаннях покращення житлових умов для наших провідних атлетів, голові ТОВ «Велетень» Надії ВАЙЛО - те, що вона робить нині для розвитку глухівського футболу, і взагалі, всім керівникам та колегам. Вважаю, наші спортивні здобутки забезпечують і люди з відповідним організаційними можливостями та фінансовими ресурсами , котрі усвідомлюють його важливість для розвитку глухівської громади.

А ще йому дуже болить, що у Глухові так і не спромоглися звести сучасний спортивний комплекс, що для міста, що за часів незалежності дало країні низку спортсменів та тренерів міжнародного рівня, безумовно, мінус.

Як бачимо, навіть поверхневе висвітлення діяльності того, хто ось вже 27 років успішно керує нашим спортом, і (як же швидко збігають роки!) нещодавно відсвяткував своє 55-річчя, ще раз переконує: не місце красить людину, а вона – місце.

Андрій КОВАЛЕНКО



Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter
Нет комментариев к этой новости. Оставьте комментарий первым

Похожие новости

Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии. Пожалуйста зарегистрируйтесь или войдите в ваш аккаунт.
Авторизация с помощью соцсетей:
Авторизация с помощью Facebook Авторизация с помощью Google