«Якщо не будете як діти, не увійдете у Царство Боже»

7-8 листопада з благословіння преосвященнєйшего Романа, єпископа Конотопського і Глухівського, у Путивлі перебувала велика православна святиня: ікона Почаївської Божої Матері. Про історію явлення ікони, чудотворіння і випадки зцілення від неї ми докладно розповідали на сторінках «Кур’єра» на початку серпня. Дякувати Богові і тим людям, що привозили її до нас. Зазвичай, коли збирається великий натовп, буває мало порядку, але цього разу була напрочуд добра організація. Про молодого священика, який весь час перебував поряд з іконою, можна сказати, що він «кроток и смирен сердцем». Говорив він майже не чутно, але як слухалися люди, як підкорялися його тихому голосу, чітким жестам!

Безумовно, кожен з тих, хто прийшов віддати пошану Богородиці і прикластися до святині, прийшов із своїм проханням. І Пресвята Богородиця кожного чує, кожного милує, і за кожного, хто до неї звертається, просить Свого Сина. А чи знайшовся хтось із нас, хто нічого не просив у Діви Марії, а тільки прийшов подякувати їй за ті благодіяння і великі милості, які ми щоденно маємо від неї? Чи принесли ми до Пресвятої Діви своє щиросерде каяття у тому, що мало не кожної хвилини долучаємося до тих, хто розпинав її Сина і Бога нашого Іісуса Христа і додаємо численні рани своїми гріхами? «Сердце сокрушенно и смиренно Бог не уничижит...». Чи не схожі ми всі, хрещені у православній вірі, на тих язичників-єгиптян, яких змалював Болеслав Пруст у романі «Фараони»: хворий молиться про повернення йому здоров’я і одночасно його лікар молиться, щоб його пацієнт хворів якмога довше; багач звертається до Бога, щоб охороняв його статки і в той же час крадій просить Бога, щоб не перешкоджав йому поцупити у цього багатія бодай хоч частку його багатства. Подорожній у пустелі падає ниц на пісок і молиться, щоб північний вітер приніс йому хоч краплю води, а в цей же час моряк б’є чолом об палубу, щоб хоча б ще із тиждень вітри віяли зі сходу. Ті, що працюють на землі, моляться, щоб скоріше висохли болота, а рибаки – щоб болота ніколи не пересихали. Молитви людей, як сріблясті птахи, линули у небо, але зустрівшись, розбивались одна об одну і падали на землю. Вони не доходили до божествених вух. Бог їх навіть не помічав. «У всьому світі панує ворожнеча. Кожен бажає того, що наповнює страхом інших, – пише Пруст. – Кожен просить про благо для себе, не думаючи про те, що це може зашкодити ближньому. Тому молитви їх, хоч і були як сріблясті птахи, що линуть у небо, не досягали мети...».

І тільки молитва маленького 6-річного хлопчика була почута. У ній хлопчик дякував Богові за те, що він створив небо і землю і низпослав Нил, який дає їм хліб; що уберіг його батька від біди, а матері дав пшениці, щоб вона спекла млинці. Він дякував за те, що у дворі так гарно, ростуть квіти, співають пташки: «І за все те, що ти нам подарував, хай усі тебе люблять, як я». Молитва цього хлопчика жайворонком полинула у небо, і тріпочучи крильцями, здіймалася все вище і вище, до самого престолу передковічного Бога. Як тільки Бог почув ці слова, він відкрив очі, і з них упав на світ промінь щастя. Від неба до землі запала безмежна тиша. Припинились страждання, усілякий страх, усіляки образи. Дитина своєю молитвою подарувала людям те, чого жоден фараон не в силах дати: коротку хвилину забуття і спокою.*

Сегодня Бог проснулся на рассвете.
Огромный ящик с просьбами у ног...
А рядом лишь один без просьб конвертик:
«Благодарю за все тебя, мой Бог...»**

Болеслав Пруст. Фараони. – М., вид-во «Правда», 1988.
Ирина Самарина.

Підготувала Олена Долгая