Глухівський слід в історії вітчизняної академічної науки
У листопаді цього року Національна академія наук України, яка є однією з провідних академічних установ світу, відзначатиме свій 100-літній ювілей. У її джерел стояли провідні вітчизняні вчені. Президентами Академії були В.І. Вернадський (1918-21), М.П. Василенко (1921-22), О.І. Левицький (з березня по травень 1922), В.І. Липськй (1922-28), Д.К. Заболотний (1928-30), О.О. Богомолець (1930-46), О.В. Палладін (1947-62). З 1962 р. і до нині Академію очолює всесвітньовідомий вчений, її ровесник Борис Євгенович Патон.
Про творчі досягнення НАН України широко відомо як науковій громадськості, так і широкому загалові.
Головним центром української науки був і є Київ. Разом з тим творчий потенціал української науки в цілому і НАН України зокрема, підживлювався і підживлюється за рахунок регіонів. Цікавим у цьому аспекті є досвід Глухова і Глухівщини.
Відомо, що Глухів впродовж майже всього XVIIIст. був столицею Лівобережної України, офіційною резиденцією Гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола і К. Розумовського. Тут діяли дві Малоросійські колегії та Правління гетьманського уряду. Від 1708 р. в місті регулярно збиралися з’їзди генеральної старшини і полковників.
У Глухові працювали кращі правники Гетьманщини. Тут у 1743 р. була кодифікована видатна пам’ятка українського права – «Права, за якими судиться малоросійський народ». У місті діяла музично-хорова школа, у якій навчалися Д. Бортнянський і М. Березовський.
Тогочасний Глухів знали далеко за його межами як культурний і науковий центр. Глухівчан нерідко запрошували на службу до різноманітних російських установ.
Як відзначав у буремному 1918 р. А. Луначарський, у XVII – XVIIIст. Росія стояла на плечах України у військовому, економічному і культурному відношеннях. Завдяки цьому Росія зміцнилась, стала могутньою європейською державою, а Україна, все віддавши, занепала 1. Але в українців завжди був потяг до освіти і науки, жити у культурному середовищі.
Про життя і діяльність останнього гетьмана України і російського державного діяча Кирила Григоровича Розумовського написано вже чимало.
Менше відома його академічна діяльність. Своєю карколомною кар’єрою пастух із села Лемеші, що під Козельцем на Чернігівщині, був зобов’язаний старшому братові Олексію. А той став обранцем долі завдяки чудовому голосу. Його заслухали в одній з глухівських церков і взяли до придворної хорової капели у Петербурзі, де згодом він став фаворитом імператриці Єлизавети Петрівни, однією з найвпливовіших осіб царського двору.
Готуючи свого молодшого брата до служби при дворі, О. Розумовський відправив його на два роки для оволодіння науками до Німеччини і Франції. Юнака супроводжував ад’юнкт Академії Г.М. Теплов. У Німеччині (Кенігсберзі, Берліні і Геттінгені) Кирило опанував географію і всесвітню історію, німецьку, французьку та латинську мови, інші науки. У Берліні, зокрема, він навчався у знаменитого математика і фізика, члена Петербурзької Академії наук Л. Ейлера і ще одного члена цієї ж академії Т.Ш. де Пірмона. У листі від 2 листопада 1744 р. останній повідомляв у Санкт-Петербург: «…Дозвілля у мене тут немає відтоді, як маю честь вчити п. Розумовського, який, здається, настільки ж задоволений мною, наскільки я ним» 2.
Навчання за кордоном дало позитивні результати. Після повернення К. Розумовського до Петербурга придворні помітили зміни у його вихованні. Він добре говорив німецькою і французькою, поводився з гідністю. «Відсутність геніальних здібностей компенсувалася в ньому відданою любов’ю до вітчизни, правдивістю і добродійництвом, якостями якими він володів найвищою мірою і завдяки яким заслужив загальну повагу»3 , - зазначав Гельбич. За словами імператриці Катерини ІІ, «він був гарним на вроду, вельми приємним у спілкуванні і мав оригінальний розум, чим незаперечно переважав брата свого… Я не знаю іншої сім’ї, яка, перебуваючи в такій найвищій милості при дворі, була б так всіма шанована, як ці два брати».
Почесті не запаморочили голову молодого К. Розумовського, і він продовжував удосконалюватись у науках. При цьому активно спілкувався з козацькою старшиною, яка намагалася за допомогою братів Розумовських відновити гетьманство в Лівобережній Україні.
К. Розумовський безпосередньо не займався науковими дослідженнями. Обіймаючи посаду президента Академії, Кирило Григорович фактично був здібним адміністратором, організатором академічної діяльності. Відповідно до розробленого під його керівництвом академічного Регламенту 1747 р., він керував справами Академії, вирішував питання про призначення та звільнення академіків і ад’юнктів, вів засідання щорічних академічних загальних зборів, стежив за витрачанням академічних коштів тощо. Президент також здійснював функції по керівництву академічним Університетом.
Ця діяльність здійснювалася у непростих умовах становлення Академії. Йому заважали чиновницький бюрократизм притаманний Росії, академічні інтриги і засилля іноземних вчених в Академії. Досить неоднозначні стосунки склалися у К. Розумовського із М. Ломоносовим. Талановитий та різнобічний вчений був людиною зі складним характером і нерідко давав волю емоціям, ведучи тривалу боротьбу із засиллям іноземців в Академії.
З одного боку, президент високо цінував талант М. Ломоносова, як вченого, а з другого, - не міг не враховувати конкретної ситуації, яка склалася в академічному середовищі. К. Розумовський навіть оголосив догану М. Ломоносову за «непокору» президентові.
Після обрання у 1750 р. на козацькій раді в Глухові К. Розумовського гетьманом Лівобережної України коло його обов’язків значно розширилося. Перед від’їздом до гетьманської резиденції К. Розумовський звернувся до імператриці з листом, в якому висловлював занепокоєння долею Академії на час своєї відсутності у Петербурзі. Він просив імператрицю заснувати посаду віце-президента Академії, який би безпосередньо вирішував поточні академічні справи. Однак, імператриця на це не пішла, що свідчило про повну довіру його академічній діяльності.
Попри певні труднощі становлення, Російська Академія наук і мистецтв за президенства К. Розумовського посіла помітне місце серед наукових установ Європи. Проведені тут М. Ломоносовим новаторські наукові дослідження багато в чому випередили час. В Академії працювали математик і фізик Л. Ейлер, історик Ф. Міллер, природознавець П. Паллас та інші відомі іноземні вчені. Академія поповнилася талановитими вітчизняними науковцями.
За часів К. Розумовського, а це 50 років президенства, Академія була одним з перших центрів, де перекладали, видавали і поширювали західноєвропейську наукову і художню літературу. При ній з цією метою було засновано першу в Росії книжкову крамницю. Діяли також бібліотека, Кунсткамера, друкарня, художні майстерні тощо.
Щоб вивільнити час для виконання гетьманських обов’язків, К. Розумовський все ж домігся від царського уряду введення посади директора Академії. Першим з них став В. Орлов (1766-1774). Після нього функції директорів виконували С. Домашнєв (1775-1783), К. Дашкова (1783-1796) та П. Бакунін (1796-1798).
Працюючи для розвитку науки і культури Росії, К.Г. Розумовський разом з тим не забував і про рідну для нього Україну. До Глухова він привіз з Петербурга мистецьку трупу і влаштував перший у Лівобережній Україні професійний театр. Потім захопився ідеєю створення Малоросійського університету у Батурині, куди намагався перенести з Глухова гетьманську резиденцію. Цього не вдалося здійснити, як і багато інших задумів, у зв’язку з ліквідацією Катериною ІІ гетьманства і козацької автономії у Лівобережній Україні.
Імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. оголосила: «…чтобы век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство»4 . Примусово зречений гетьманства, К. Розумовський одержав як компенсацію підтвердження на звання генерал-фельдмаршала, а також великі маєтки і значну пенсію. Водночас, залишався президентом Імператорської Академії науки і мистецтв до квітня 1798р. Щоправда в останній період він академічними справами фактично не займався, як і не втручався у політику. Керівництво Академією здійснювалося через її директорів. Помер К. Розумовський у 1803 р. і був похований у Батурині.
Він мріяв про українську академічну науку
К. Розумовський сприяв своїм обдарованим землякам у налагодженні зв’язків з Імператорською Академією наук і мистецтв. За його підтримки у 1779 р. було обрано членом-кореспондентом Академії уродженця Глухова Федора Осиповича Туманського, який був талановитим вченим і літератором.
Ф. Туманський походив зі старовинного козацького роду. Народився у 1746 р. Закінчив Кенігсберзький університет. Повернувшись до Глухова, одержав посаду бунчукового товариша і служив у Малоросійській колегії.
Тут він зблизився з неординарними особистостями: керівником канцелярії П. Рум’янцева-Задунайського Олександром Андрійовичем Безбородьком, членом Малоросійської колегії, талановитим філософом Яковом Павловичем Козельським та ін.
Під їхнім впливом Ф.Туманський захопився історичною тематикою. За дорученням П. Рум’янцева-Задунайського організувавроботу з підготовки «Топографічного опису Гетьманщини (1778-1779)». Задумав написати «Повну історію Малоросії». З цією метою вивчав відповідні матеріали і встановив творчі зв’язки з Імператорською Академією наук і мистецтв.
У Глухові Ф. Туманський відкрив першу на українських землях книгарню. Книги до неї надходили з Петербурга і поширювалися по всій Лівобережній Україні. Його науково-просвтницькі наміри на цьому не закінчилися. Він також прагнув заснувати у Глухові філію Імператорської Академії наук і мистецтв. Всю організаційну роботу глухівський ентузіаст брав на себе, обіцяючи на цю справу пожертвувати власні кошти і бібліотеку.
Відоме також його листування з директором Академії С. Домашнєвим. Проте переконати останнього у доцільності відкриття в далекому від Петербурга провінціальному місті філію Академії не вдалося. Та й навряд чи можна було чекати у часи ліквідації автономії України на інше.
У 1782 р. Ф. Туманський залишає Глухів і переїздить спочатку до Чернігова, а потім – Петербурга. У Петербурзі він організував видання кількох популярних журналів – «Русский магазин», «Зеркалосвета», «Лекарство от скуки и забот». Написав книгу про діяння Петра І, а також упорядкував і видав збірник документальних джерел про російського царя у 10 томах. У своїх численних публікаціях Ф. Туманський нерідко звертався до української тематики.
Він був різнобічно освіченою людиною. Володів німецькою, французькою та іншими мовами. Його бібліотека була однією з найкращих приватних бібліотек у Петербурзі того періоду. Він любив рідну Україну, її мову і культуру. Як згадувала його онука, український етнограф А. Литвинова, ні Петербург, ні закордонне життя не витравили з нього малороса. У його працях залишався «дух малоросійського складу». Рецензуючи одне з видань російської граматики, у якому вихвалявся «московський нежныйговор», він закреслив слово «нежный» і написав – «испорченный» 5.
Наприкінці XVІІІ ст. Ф. Туманський деякий час обіймав посаду цивільного цензора у Ризі. Але до цієї діяльності у нього не було інтересу. А тому у 1801 р. він пішов у відставку і повернувся до Глухова. Тут у батьківському домі помер у грудні 1810 р. Був похований біля церкви на Вознесенському кладовищі. На жаль, його могила з плином часу загубилася, але пам’ять про цього залишилася.
Ф. Туманському не вдалося відкрити філію імператорської Академії наук і мистецтва у Глухові. Проте національна академічна ідея,яка зародилася в головах українських просвітителів,зокрема й глухівських, всупереч історико-політичній протидії російського царату дочекалася свого часу – практичного втілення у формі національного відродження України.
Він всією душею поклопотався про Українську Академію наук
Новий конструктивний етап у розвої ідеї становлення української академічної справи пов’язаний із діяльністю ще одного відомого вченого з Глухівщини Миколи Прокоповича Василенка.
Він народився 2 (14) лютого 1866 р. у селищіЕсмані Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Глухівського району Сумської області). Мав козацьке походження. Науку розпочав освоювати з шестикласної Глухівської прогімназії. Потім навчався в університетах і одержав дипломи історика (Тартуський університет) та юриста (Одеський університет).
Під час Лютневої 1917 р. був запрошений до Петрограда, де обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти. Саме тут він ініціював утворення Української Академії наук. Про це пізніше написав у своїх спогадах В. Вернадський, який у Тимчасовому уряді також був товаришем міністра освіти. За свідченням останнього, у М. Василенка «першого виникла думка про створення Української Академії наук. У нас з ним зразу ж утворився дорогий для нас обох дружній зв’язок».
З проголошенням Української Народної Республіки М. Василенко долучається до процесу національно-державного будівництва. Зокрема, за Центральної Ради він стає членом Генерального суду УНР, а за гетьмана П.П. Скоропадського обіймає посади міністра освіти та мистецтв і президента Державного Сенату. Своє становище міністра вміло використовує для заснування Національної бібліотеки, Державного українського архіву, українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському, багатьох середніх і початкових навчальних закладів.
Особливо великі заслуги М. Василенка в утворенні Української Академії наук. Саме він переконав гетьмана П. Скоропадського у цьому заході. Під його патронатом як міністра освіти і мистецтв діяла очолювана В. Вернадським Комісія з опрацювання законопроекту про заснування УАН. Його ідеї щодо Академії як державної наукової установи були покладені в основу декрету П. Скоропадського від 14 листопада 1918 р. Першим президентом Академії став В. Вернадський.
Загальні збори УАН, які відбулися у Києві 30 листопада 1917 р. одноголосно постановили надіслати М. Василенкові своє вітання і подяку за те, що «будучи міністром народної освіти, Ви всією душею поклопоталися про заснування Української Академії наук і записали нестертими літерами своє ім’я в історію Академії».
М. Василенко був другим президентом Всеукраїнської академії наук у 1921-1922 рр. Але під тиском владних структур вимушений був залишити цю посаду і зосередитися, головним чином, на науковій і викладацькій діяльності.
У 1923-1924 рр. М. Василенко став жертвою розгорнутої хвилі чисток Академії від «політично шкідливих елементів». Його разом із молодшим братом Костянтином було заарештовано і засуджено за сфальсифікованою справою «Київський обласний центр дій».
Завдяки заступництву провідних учених Академії Секретаріат Президії ВУЦВК у жовтні 1925 р. звільнив М. Василенка від вжитих щодо нього заходів кримінального покарання. Однак остаточно реабілітований у цій справі вчений був тільки у червні 1991 р., коли Україна пішла до незалежності.
Помер академік 3 жовтня 1935 р. За своє творче життя він надрукував майже 500 наукових праць. Більшість із них стосується питань історії держави і права України. Вчений послідовно і аргументовано доводив історичну самобутність розвитку українського права.Глибоко опрацювавши його джерелознавчу базу, М. П. Василенко і його послідовники переконували, що українське право слід вивчати не тільки в контексті розвитку загальноросійського права, як це робили попередні дослідники, а як таке, що «має свій самостійний інтерес для правника, історика й соціолога».
М. Василенко як активний член української підготовчої комісії в складі Спеціальної міжнародної комісії по виконанню Ризького мирного договору, підписаного 18 березня 1921 р. між РРФСР і УСРР, з одного боку, і Польщею з другого, авторитетно відстоював українські національні інтереси щодо історико-культурної спадщини.
Офіційні претензії польської держави, що базувалася на довільному тлумаченні договірних умов про повернення переміщених культурних цінностей, були надто завищеними. Зокрема, польська сторона вимагала передати їй колишню бібліотеку та інші культурні цінності Кременецького ліцею, які в ХІХ ст. на законних підставах перейшли до Київського університету. Для їх захисту академік М. Василенко у вересні 1922 р. звернувся в Москву за допомогою до відомого юриста-міжнародника В. Грабаря із листом, у якому писав: «Справі захисту цінностей Київського університету я надаю великого значення політичного. Київський університет тепер, більше ніж будь-коли, має стати аванпостом російсько-української культури супроти устремління Польщі на схід. тому надзвичайно важливо не допустити його руйнації та приниження. Ось чому я дуже прошу Вас допомогти порадою, знаннями і вказівками нашим представникам у справі захисту Київського університету від домагань поляків»6 .
М. Василенку і його колегам вдалося довести право власності Київського університету на свій архів, як і зберегти ряд інших вітчизняних зібрань культурних цінностей, що мало важливе державне значення.
За свідченням дружини академіка Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко, її чоловік всією душею належав Академії, був її великим прихильником і патріотом. До самої смерті «жив інтересами Академії, гірко переживав її знищення і його останні передсмертні думки були про Академію».
Тільки у незалежній Україні ім’я М. Василенка було очищено від політично-репресивного бруду та повернуто українській науці. У 2006-2008 рр. Інститут держави і права НАН України видав вибрані наукові праці вченого у 3-х томах. Вулиці в Києві та Глухові названі його ім’ям. Заснована і присуджується премія НАН України імені М. Василенка за видатні наукові роботи в галузі держави і права. Національний банк України випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету «Микола Василенко». На будівлях Президії НАН України, Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка та середньої школи у селищі Есмань встановлені меморіальні дошки видатному вченому-академіку.
Глухівському роду немає переводу
Сучасну Глухівщину в системі НАН України представляє відомий український правознавець, послідовник наукових традицій М. Василенка, академік НАН України Юрій Сергійович Шемшученко. Він народився у Глухові 14 грудня 1935 р. Має козацьке коріння. Його батько – Сергій Іванович – від природи володів даром художника, написані ним картини (пейзажі і портрети) до цих пір прикрашають домівки глухівчан.
Тут же захистив кандидатську (1970 р.), а потім і докторську (1979 р.) дисертації. Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до директора Інституту держави і права НАН України (1988 р.). Предметом його наукових досліджень є проблеми конституційного, адміністративного, екологічного і аграрного права, теорії та історії держави і права, охорони культурної і природної спадщини. Підготував і опублікував біля 1000 наукових і науково-популярних праць, у тому числі 36 індивідуальних і колективних монографій. Підготував понад 30 докторів і кандидатів юридичних наук.
У 1988 р. Ю. Шемшученка було обрано членом-кореспондентом, а у 1992 р. – академіком НАН України. Це стимулювало його участь у загальноакадемічних заходах. Під керівництвом вченого було підготовлено і видано монографію «Правовий статус НАН України» (два видання). Він брав активну участь у законотворчому процесі, а також в оновленні нормативних актів з питань самоврядування НАН України.
Ю. Шемшученку належить ідея опрацювання концепції Закону «Про Національну академію наук України». На його думку, прийняття цього Закону сприятиме підвищенню ефективності діяльності Академії у нових історичних умовах.
Під його опікою постала Вища школа права (нині – Київський університет права НАН України). Ю. Шемшученко – активний учасник конституційного процесу, входив до складу Конституційної комісії Верховної Ради України і робочої групи з розробки Конституції України 1996 року, а нині є членом Конституційної Комісії щодо реформування чинного Основного Закону. Ю. Шемшученко активно сприяв утворенню у 1991 р. Української асоціації політологів і був першим її президентом. Ініціював створення професійної громадської організації – Спілки юристів України, був першим її головою. Очолював Комісію з питань громадянства при Президентові України. Як член делегацій України на сесіях Генеральної Асамблеї ООН він неодноразово виступав у комітетах ООН з питань встановлення нового міжнародного правопорядку, актуальних проблем охорони навколишнього природного середовища тощо.
Ю.С. Шемшученко не забуває і свого рідного міста, є почесним громадянином Глухова, він очолює Глухівське відділення Сумського земляцтва, у травні 2015 р. за його ініціативи на базі Глухівського національного педагогічного університету ім. Олександра Довженка було відкрито Науково-методичний центр історії права Гетьманщини.
Перу Ю. Шемшученка належать ґрунтовні публікації про життя і долю знаних земляків – художника Антона Лосенка, композитора Дмитра Бортнянського, історика Миколи Василенка. За загальною редакцією Ю. Шемшученка випущено збірник «Глухів і Глухівщина в історії українського національного відродження (творча спадщина родини Марковичів)». Книга вченого «Наш друг Туманський» - захоплююча оповідь про життя і творчість призабутого поета пушкінської плеяди, вихідця з Глухівщини Василя Туманського, його епоху і найближче оточення.
Загальнодержавне значення має діяльність Ю. Шемшученка як голови редакційної колегії 6-томною «Юридичної енциклопедії». Він – ініціатор цього масштабного проекту, що за його висловом, є паспортом правової держави. Не менш пріоритетним є видання 3-томної «Енциклопедії міжнародного права» здійснюване за опікою Юрія Сергійовича разом із доктором юридичних наук В.Н. Денисовим.
Юрій Сергійович – талановитий і працьовитий вчений, успішний організатор юридичної науки і освіти, людина широкого світогляду, демократичних поглядів і переконань. Він справжній громадянин і патріот України, який звеличує славу країни не тенденційним пишнослів’ям, а наполегливою творчою працею, конкретними справами. Він вносить свій вклад у розвиток НАН України.
В. Акуленко
д.ю.н., професор, провідний науковий співробітник Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України,
лауреат премії імені академіка В.П. Василенка
1 Див. Збірник «Грядушее». – М., 1918 №2. с. 36.
2 Цит. за: Васильчиков А.А. СемействоРазумовских. – С.-Петербург, 1880. – Т.1 – С. 56.
3 Там само. – С. 58.
4 Цит. за: В. Вечерський. Українська спадщина. Історико-культурологічні ессе. – К., 2004. – С. 231.
5 Див. Етнографічний збірник. – Кн., 1928. – Кн. 7. – С. 169.
6 Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвєєва Л.В., Усенко І.Б., Микола Прокопович Василенко. – К., 1991. – С. 175.