Загибель на рибалці

Так, кілька днів тому 64-річний Андрій (ім'я змінено) рибалив у селі Зазірки в компанії своїх друзів. Перш за все глухівчани перевірили товщину льоду, рушили робити розстановки на щуку, розносити щуковки. Та тільки Андрій зійшов вбік, вирішивши зрізати частину шляху, як вмить опинився по шию в воді. Кореспондент особисто спілкувалась з цим чоловіком, і той передав для статті всі свої переживання з перших вуст, навіть те, що в ті моменти вже попрощався з життям. «У кишені моєї куртки знаходилися так звані рятівники, тобто – цвяхи, якими треба зачіплятися за лід, коли опинишся в воді, - розповідає співрозмовник. – Та тієї миті я не міг полізти в кишеню, аби дістати ті цвяхи. Важка амуніція тягнула на дно, якого я ногами взагалі не торкався, адже було дуже глибоко. Допомагати собі руками, тобто – розмахувати, виявилося важко. Кожен рух – це колосальна втрата сили, які кожної секунди залишали мене. Аж раптом чую – голос мого товариша! Юрко знаходився в п'яти метрах від мене і вже поспішав мене рятувати. Бо тільки простягнув руку і подав її мені – і сам пішов під воду!

 

Отже, ми тепер карабкалися вдвох. А на цьому озері був ще і син Юрка – Артем, котрий невдовзі прибіг витягувати батька і мене. Ми побоювалися, що буде три трупи, тож наказали хлопцю не наближатися до нас, а кинути нам санки. Він виконав прохання, сани схопив Юра, бо був ближче, і врятувався. А я залишився в льодяній пастці. Артем кілька разів кидав мені ті сани, але я не міг ії дістати. До того ж у мене відняло ноги, я їх зовсім не відчував. Я був у повному відчаї, розумів, що ось – ось потону, і що, виходить, така в мене смерть – загинути на рибалці, у воді. Докладати зусиль, я зняв з себе шапку та куртку, стало легше, але все ж таки безперспективно: льодяна вода скувала моє тіло та поглинала його. Про порятунок вже не могло бути й мови. Аж раптом мені вдалося вхопити металеву частину санок, я перевернувся на спину і товарищі почали мене тягнути по льоду до берега. Машина знаходилася в кілометрі звідти, і ми добралися до неї, перевдяглися та повернулися на озеро, забирати снасті. Коли ввечері я був вже вдома та розповів дружині про те, що сталося, вона заборонила мені навіть думати про рибалку. Сказала: «Годі! Не хочу я вже ніякої щуки!». Та хіба ж мене втримаєш? Сидіти спокійно на пенсії – це не моє. Тож, вичухавшись від застуди, яку спричинили водні процедури у крижаній акваторії, я знов поїхав ловити рибу». НА запитання автора статті, а чи не боязко знов провалитися під лід, герой матеріалу відповів, що він до цього відноситься по – філософському: раз не загинув від водяної стихії, то, значить, смерть чекає на його в іншому місці.