Сторінка друга: випробування Німеччиною

Як і обіцяли, продовжуємо розповідь про життєві випробування, що випали на долю мешканки Перемоги Ольги Григорівни Козел. Коли фашисти вдерлися на нашу землю, дівчина повернулася в село до тітки. Але й тут їй не поталанило: потрапила на роботу в Німеччину:
- Забрали в травні 1942 року. Після тижневого перебування в таборі нас рано-вранці повели Глуховом на вокзал. Ми галасували, плакали навзрид. У Німеччині мене з шістнадцятьма іншими дівчатами забрав фермер. У нього жилося холодно й голодно.

Харчувалися яблуками, назбираними попід шляхом. Хліба господар давав аж по півкіло. Цього, звісно,не вистачало, адже молоді були, їсти дуже хотілося. Коли настали холоди, стало взагалі сутужно, й наші бойові дівчата почали вимагати для себе людських умов, теплого взуття. Нас повезли до Мюнхена. Там, нарешті, поталанило: зима видалася напрочуд теплою, та ще й господар добрий трапився – Людвіг Капса. Він брав капусту у свого брата – привабливого такого німця з прекрасними манерами. Ми вчотирьох на спеціальній машині чистили її й шинкували.

Я потоваришувала з ровесницею з Полтави – гарною високою дівчиною з русою косою, що обвивала стрункий стан. Вона, до всього, ще й чарувала нас своєю чистою українською вимовою. Поряд також була односільчанка - Ольга Цибухова.

Два роки працювали в того хазяїна. Він платив нам щомісяця по 30 марок, ставився по-людськи. Ми називали його - Шеф. Для помешкання нам віддали невелику, але напрочуд затишну кімнатку. Ніхто не забороняв ходити до земляків і приймати їх у гостях.

Запав у пам'ять наступний випадок. Одного разу, коли привезли капусту на вокзал, місцеві діти стали кидатися камінням і влучили одній дівчині прямісінько в зуб. Той залишився цілим, але розхитався. Коли Шеф про це дізнався – негайно скочив на свого тракторця, поїхав на місце, розшукав батьків отих розбишак і поговорив, як то кажуть, «по душах». Невдовзі прийшла мати одного, разом з хлопцем, і попрохала у постраждалої вибачення.

І ось ми їдемо додому, у товарняку, на вугіллі, бо на кращі місця бракне грошей. У Конотопі й на Терещенській ночуємо в тупиках. Усю дорогу одна думка: де і з чого житиму? Разом з нами у поїзді поверталися з війни хлопці. Вони й попросили машиніста, щоб той загальмував під уклоном, і ми змогли вистрибнути.

Коли з подругою Ольгою проходили повз поле, люди, що порпалися в землі, пізнавши нас, побігли назустріч з криком та плачем. Хтось сина з неволі чекав, хтось доньку. Гуртом відвели до сестри Проні. Та була доброю до мене, та я в неї не залишилася, бо вони чекали на Ольгу, Степанову доньку. А ще ж Іван і Віра - Степанові діти. Потім з Донбасу повернулася й Катя.

Я знову до колгоспу не пішла. Глухівські знайомі допомогли влаштуватися наймичкою в одну родину. І звідтоді міста не залишала.

Ось так на житті цієї жінки відбилися трагічні події історії. Як бачимо, у Ольги Григорівни вистачило наснаги гідно винести все лихо й перешкоди на своєму шляху, а головне – дожити до поважних років, зберігши ясний розум та пам’ять про ті буремні часи. Щоб наші нащадки не піддавалися таким випробуванням, як вона, попрохаємо Всевишнього:
Зігрій нас, Боже, вірою, теплом, і змий гріхи небесними дощами.

За матеріалами Тетяни Василівни Скопенко