Біда Ізраїлю нам не чужа

Ізраїль знову поринув у вир війни. Знову обстріли, авіаудари, вуличні напади, сльозогінний газ. У цього конфлікту довга історія. Наприкінці сорокових семітські народи, араби та євреї, починали приблизно з однакових стартових позицій молодих держав постколоніального простору. Можна так сказати, що й понтовиті, араби, керовані гіперболізованими уявленнями про велич своєї віри, нації та минулого, поставили за мету будь-що знищити євреїв, які вибудовували країну на своїх прадавніх історичних теренах. За арабами стояло їх велелюддя, багатство т. зв. нафтових монархій, плюс безмежна військова міць Радянського Союзу. Євреями час від часу «крапала» скромна фінансова підтримка діаспори та Сполучених Штатів. Тож араби мали величезну перевагу, але у підсумку програли – насамперед тому, що ізраїльтяни відмобілізувалися, і створили демократичну державу з передовою економікою – т. зв. «економікою знань», та мінімальною корупцією. Євреї заробляли гроші головним чином самі, їхні арабські візаві, так звані палестинці – розтринькували чужі: саудівські, іранські, еміратські, радянські. Керівництво Ізраїлю з часом стали чимдалі відходити від всіляких ідеологічних кліше, керуючись насамперед економічними інтересами, та надало згоду на створення палестинської автономії (насправді - незалежної держави), палестинське, навпаки – розтягуючи мільярдні кошти зі сторони – стверджувалося в радикалізації ісламу та бажанні звести таки євреїв нанівець. Підсумок: Палестина застрягла десь на півдорозі між середньовіччям і сучасністю, а Ізраїль став, дійсно, країною обітованою – справжнім садом у пустелі, приманив до себе мільйони людей з усієї планети, в тому числі й України. Ось і у Глухові багато хто має там когось: родича, однокласника, або просто доброго знайомого. А ще глухівчани їздять до Ізраїлю заробляти.

Тож проблеми цієї начебто далекої від нас країни для нас зовсім не чужі. На наших месенджерах та в соцмережах зараз повно відео й фото з ракетними шлейфами у чистому небі прикордоння з Газою, руїнами, мітингарями тощо. Ізраїль вкотре відстоює своє право на існування – як, зазначимо, й ми з 2014 року. Щоправда, Україна не вибудувала економіки знань, корупція у ній зашкалює. І до згуртованості, що у євреїв, нам дуже далеко. В цьому ще раз переконався після телефонного спілкування з однією харківчанкою - доволі освіченою та літературно обдарованою особою. На повному, як то кажуть, серйозі, вона доводила мені, що Зеленський повинен негайно провести вибори на Донбасі, з наданням особливого статусу, дати добро на перебування російських військ – «інакше українці там всіх переріжуть». А також : що у нас дискримінують російськомовне населення, і взагалі: «український націоналізм, на відміну від націоналізму інших народів, деструктивний; у всіх націоналісти вважають, що їхній народ кращий, а українці – вважають всіх гіршими за них». На питання щодо підстави для таких парадоксальних висновків, і чи читала вона бодай щось з Міхновського, Липинського чи Донцова, яких вважаються апологетами українського націоналізму, почув, що не читала і не збирається, але має стійке переконання, що все саме так, як вона вважає і взагалі: « … росіяни, українці і білоруси – братні народи, повинні бути разом – і будуть, поза всі зусилля Сороса й Авакова (?!), котрі здійснили на Євромайдані сакральні жертвоприношення Нігояна з Жизневським – для збурення Вірменії та Білорусі.» Далі – непередавана гра слів. Таке, звичайно, можна вважати маячнею, плодом хворої, знівеченої російським агітпропом уяви. Але зважимо що в такому руслі мислять чимало наших співвітчизників! Тут, мабуть, варто згадати, що араби та євреї , семітські народи - мають такий самий, якщо не більший, ступінь спорідненості, що й українці з росіянами. Тим не менш… Спільне етнічне коріння не є запобіжником державних чи світоглядних конфліктів. Варто добре це усвідомлювати. А ще - побажати перемоги Ізраїлеві. Може хоч та якимсь чином вплине на нашу «вату».