Димитрій Ростовський і наш край
Димитрій Ростовський (в миру – Данило Савич Туптало, 1651–1709) – видатний український церковний і культурний діяч, письменник і просвітитель. Він народився у містечку Макарів, що під Києвом, у сім`ї козацького сотника Сави Туптала. Освіту здобув у знаменитій Києво-Могилянській академії. 1668 року прийняв чернечий постриг. Був ченцем або ігуменом в багатьох монастирях України та Білорусі, а наприкінці свого життєвого шляху – митрополитом Ростовським і Ярославським.
1694 року чернігівський архієпископ Феодосій Углицький призначає Димитрія на посаду ігумена Глухівського Петропавлівського монастиря. У щоденнику святителя сказано про це дуже лаконічно: " В Петров пост принял я игуменство в монастыре Глуховском”.
У Петропавлівському монастирі новий настоятель розгортає кипучу діяльність.
Однією з найважливіших справ ігумена стало будівництво головного собору обителі на честь святих апостолів Петра і Павла. Воно здійснювалось у 1695 – 1697 роках артіллю зодчих під керівництвом "государева мастера каменного дела” Матвія Єфимова.
Архієпископ і церковний історик Філарет (Гумілевський) у праці "Историко-статистическое описание Черниговской епархии” наводить уривки з договору, укладеного настоятелем монастиря з Матвієм Єфимовим:
"Року господскаго 1695 месяца иануария 1 дня я, иеромонах Димитрий, игумен з братиею монастира апостольского, уезду Глуховскаго, при общности их милостей граждан глуховских, в Богу превелебного отца Максима Созоновича протопопа, его милости пана Иакова Жураховского, его милости пана Василия Федорова, сотника глуховского, его милости пана Алексия Михайловича Туранского, пана Онисима Родионовича, в дому Герасима Тимофеевича, при его ж притомности учинилисьмо постановление з паном Матвеем Ефимиевичем, запасным государским мастером каменного дела, на змурование церкви святых верховных апостолов Петра и Павла в монастыру нашем”.
Угодою було визначено товщину стін – 5 четвертей, висоту храму до купола – 7,5 сажнів, та 2 сажні купола. Всі матеріали – самого майстра, за винятком дерева. "Церковное строение повинно в две лете совершитися, начевшеся року 1695, совершению быти року 1696. А за тое все описанное строение я, игумен Димитрий з братиею, ему, Матфею Ефимиевичу, меем дать шестсот рублей копейками, а шесть сот и тридцать рублей чехами”.
Храмозданну грамоту було видано митрополитом Варлаамом Ясинським святителю Димитрію 15 вересня 1695 року. Разом з нею прислані мощі священномученика Димитрія, мучеників Феодора Стратилата і Феодора Тирона, мучениць Варвари і Параскеви. Як зазначає Філарет (Гумілевський), ця грамота з власноручною запискою святителя Димитрія вкладена була в Євангеліє 1681 року видання. Храм освячено по благословенню того ж митрополита 26 жовтня 1697 року самим Димитрієм.
Четьї Мінеї. 1714р.
При укладенні зводу використовувались чисельні джерела – церковнослов`янські, грецькі, латинські, польські та інші. У Миколаївській пустині, зокрема, був написаний третій том цієї фундаментальної праці. У ньому описуються житія святих, пам`ять яких Церква відзначає в березні, квітні і травні.
Про завершення написання третього тому святитель повідомляє в листі свого друга, монаха Чудова монастиря у Москві, Феолога: "Книгу третью тримесячную житий святых марта, апреля и мая, аще мя сподобит Господь, то совершити и типом изображенную видети, не забуду, – честности твоей, яко же и превысочайшим лицам, пошлю или сам привезу, аще Господь восхощет и живы будем”. Принагідно зазначимо, що третій том "Міней” був видрукований у Києві 1700 року.
А взагалі, роботі над "Четьї Мінеями” письменник присвятив понад 20 років свого життя (1684 – 1705. Усі чотири томи великого формату, мали 2905 аркушів, або 5810 сторінок (до речі, сучасні книги мають менший формат, тому чотири томи "Четьїх Міней" "перетворилися" аж на дванадцять томів!).
Димитріївські "Житія святих" з першого їх виходу друкувалися весь час і в Києві і в Москві. Однак з 1740 року Синод заборонив друкувати їх без виправлення мови і наголосів. Відтоді мову твору почали віправляти, щоб читачі не знали, що автор писав цю працю українською книжною мовою.
Це знамените зібрання блискуче і талановито написаних оповідей про діяння святих на два століття стало улюбленим читанням простого українського, білоруського і російського люду. І нині "Четьї Мінеї” Димитрія Ростовського вважаються кращим твором вітчизняної агіографічної літератури.
Крім будівництва собору та написання "Четьїх Міней”, святий Димитрій у Петропавлівському монастирі займався також багатьма повсякденними справами. Наприклад, треба було утримувати в належному стані греблю біля Петропавлівського монастиря; час від часу її ремонтувати. Або ще такий факт. На прохання Димитрія видано царську грамоту севському воєводі князеві Петру Лукичу Львову, щоб дозволити монахам Петропавлівського монастиря брати дерен і хмиз на "тому” боці Клевені. Це було необхідно для забезпечення нормальної роботи млина, який стояв на цій греблі. Другий млин, що знаходився біля В`язенки, перебував у спільній власності монастиря і путивльського поміщика Микити Малого. Отець Димитрій викупив частину млина, що належала Малому, і, таким чином, монастир став повним його власником.
Важливе значення для зростання статків монастиря мала монополія на торгівлю горілкою, тютюном та дьогтем, отримана за універсалом гетьмана Івана Мазепи. Це викликало певне невдоволення серед мешканців навколишніх сіл. До нас дійшли відомості про лист Петра Уманця, отамана глухівського до жителів монастирських маєтностей "чтоб оны горілки ни тайно, ни явно не продавали і препятствия не чинили продавать горілку, тютюн і діогот ігумену Петропавловского монастыря, ібо он ігумен … взял аренду по універсалу гетманскому”. Більше того, Мазепа іноді не брав з монастиря навіть орендну плату за майно та послуги як, наприклад, він залишив обителі у 1696 році "золотих сто із рати арендовой за маєтности монастирскія…”.
Складними були стосунки із козаками, що жили в монастирських селах, але монастиреві не підкорялись. Ось деякі приклади. Так Василь Федорович, сотник глухівський, видав отаманові холопківському з товариством наказ, "чтоб козаки тамошніе просили прощенія от ігумена тамошнего Петропавловского за то, что они жалилис о забойстве і о кривдах, якоби діючихся им от ігумена, да того не доказали”. У другому своєму наказі холопківським козакам сотник наказував, "чтоб оны монастырских грунтов не займали і утесненій монастирским поданним не чинили, а жили бы на тіх грунтах, коі оны козаки заняли за прежних ігуменов давно уже”.
Ще один цікавий факт, але уже на іншу тему. Ігумен Димитрій взяв у глухівських козаків три гармати для оборони монастиря. Очевидно в цьому була потреба!
Святий Димитрій піклувався також і про навколишні сільські храми. Завдяки його старанням було зведено храм на честь преподобного Симеона Стовпника у В`язенці (у середині XVIII століття його перенесли до сусіднього села Ротівка). Цьому храму святитель подарував образи великомученика Димитрія Мироточивого та преподобного Симеона Стовпника, а також частки мощей святої Варвари у срібному хрестику.
До наших днів дійшли також відомості про Євангеліє, подароване Димитрієм церкві у селі Берюх. На книзі було зроблено дарчий надпис: "Се аз иеромонах Димитрий Савич сию Евангельскую книгу спасення ради моего дал есмь в Успения Пресвятой Богородицы честному иерею Иоанну веси Берюхове в уезде Путивльском в лето создания мира 7206 (1698) марта восьмого дня”. Книга видана 1697 року, відомості про неї зберігаються у приватному архіві путивльського священника О.А. Чурочкіна.
У 1697 році Димитрія призначають ігуменом Кирилівського монастиря в Києві, незабаром – Єлецького монастиря в Чернігові, проте Петропавлівська обитель залишалася під його керівництвом до 1699 року.
На подвижницьку працю і видатні інтелектуальні здібності Димитрія звернули увагу патріарх Адріан і цар Петро I. Царським указом 1701 року ігумена викликано до Москви, де його посвятили в єпископи. Наступного року Димитрій став митрополитом Ростовським і Ярославським. У місті Ростові Великому він відкрив школу, влаштував театр, продовжував займатись літературною діяльністю. Його проповіді, драматичні твори і поезії на релігійну тематику проникнуті ідеями патріотизму, співчуттям до простого народу.
Митрополит Димитрій всім серцем любив Україну, щиро співчував визвольній боротьбі її народу. Як і більшість українського духовенства і пастви, був противником відторгнення Православної Церкви України від Константинопольського патріархату і підпорядкування Москві; добре розумів, що втрата релігійної ідентичності негативно позначиться на національній свідомості й культурно-духовній самобутності українців.
Святитель Димитрій був однодумцем і соратником гетьмана Івана Мазепи, з яким підтримував надзвичайно дружні і теплі стосунки. Катастрофа під Полтавою 1709 року, крах планів Мазепи і його смерть справили гнітюче враження на Димитрія Ростовського. Не витримавши життєвих потрясінь, 28 жовтня 1709 року він помер у своїй келії, стоячи за молитвою.
Похований Димитрій Ростовський у Зачатіївському храмі Спасо-Яківського Димитрієвого монастиря в місті Ростові Великому (тепер –– Ярославська область Російської Федерації).
У 1757 році Димитрій Ростовський був канонізований (причислений до лику святих). Церква відзначає його пам`ять 21 вересня (4 жовтня за новим стилем) і 28 жовтня (10 листопада за новим стилем).
На жаль, у радянські часи нищилось усе, що пов`язане з життям і діяльністю святителя. Як уже зазначалось зруйнували Петропавлівський собор. Не вціліла і Миколаївська церква у Скитку. Знесено також хрест, що стояв на місці келії святителя. Давно вже немає і липової алеї, що вела від Скитка до криниці. І тільки криниця, викопана святителем, дивом уціліла в часи гонінь на релігію. На молебні, що правились тут навіть у радянські часи, сходились селяни з навколишніх сіл.
Сергій ТУПИК,
директор Державного історико-культурного
заповідника у м. Путивлі,заслужений працівник
культури України