Війна як вона є: глухівчанин поділився враженнями з фронту

Як воно після «нуля» Бійці підрозділу 72 окремої мехбригади імені Чорних Запорожців повернулися до свого розташування після пекельної зміни на «нулі» неподалік Угледару. Вони раді тиші, можливості відіспатися, відмитися від розбитого в багно глеюватого донбаського чорнозему. То, дійсно, милість Божа: прожити декілька днів без обстрілів від шостої ранку до двох ночі, коли по тридцять – сорок разів падаєш долі будь-де, не знаючи, чи підведешся знову, коли молиш небо, щоб поблизу не розірвалася граната з хлорпікрином, від якого вилазять очі і здавлює груди так, що несила дихати, або снаряд з фосфором, що пропікає тіло до кісток. Зупиниться бодай на декілька днів і моторошна стрічка з епізодами по дві секунди. Саме стільки минає від пострілу до прильоту снаряда чи міни. З ворожих позицій до цілі – тобто місця, де ти знаходишся.

Тож почув постріл, і - маєш на все про все оці дві секунди. Вони здаються дуже довгими, бо перед твоїми очима за цей майже невідчутний у звичайному – цивільному – житті проміжок часу пролітають цілі роки, низки пам’ятних подій, образи рідних, близьких … та бозна що, чого вже не пригадаєш, коли тебе черговий раз пронесе. Після «нуля» дуже цінуєш прості життєві речі: можливість виспатися до схочу, постояти під гарячим душем, надягти чисту білизну. А ще, мов маленька дитина, радієш кожному життєвому прояву навкруги: мерехтінню чорних фазанів на вкритому торішньою травою степку, білочці, яку підгледів у лісосмузі, посвисту дужих крил лебедів, що повертаються з вирію. Природа не дає тобі зневіритися, даючи натомість надію, що врешті-решт повернешся до рідного порогу, і житимеш зовсім іншим – чистішим, добрішим, правильнішим за те що було, і є, життям. В ньому, насамперед, будеш більше віддавати часу своїй сім’ї, вихованню сина.