Творчість молодих

Поезія - то є краса,
В красі кохається душа.
У слові ти добро й любов неси,
Душа не може жити без краси.
Світлана Цінько
Давайте вірити в дива,
У доброту і казку,
Приємні говорить слова
І дарувати ласку.
Давайте бачити красу
В буденності щоденній,
Любити й сонце, і росу
Як дар благословенний.

Світлана Цінько

Саме такі слова – диво, віра, надія, доброта, ласка – асоціюються у мене з дівчиною, творчість якої сьогодні презентована на шпальтах газети – Марією Загарією.

Народилася Марія на Тернопільщині в с. Щитівці Заліщицького району. З дитинства мріяла стати вчителькою. По закінченню  школи у 2013 році вступила в Комунальний вищий навчальний заклад імені Василя Сухомлинського на факультет початкової освіти в м. Олександрія. Під час навчання займалася східними танцями та писала вірші. Закінчила коледж із червоним дипломом. У 2015 році вступила до Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка на факультет філології та історії. Зараз навчається на 1 курсі, бере активну участь у громадському житті студентства. Дуже енергійна та комунікабельна особистість. Цікавиться вивченням іноземних мов, зокрема англійської, німецької, польської. Подорожує Україною, із захопленням спостерігає найчудовіші її місця. Любить читати, фотографувати, танцювати, співати. Активно цікавиться долею України, хвилюється за її майбутнє, пише про це вірші. Толерантна, оптимістична, щира, вихована, інколи по-дитячому наївна, вірить у диво і мріє про мир на Землі.

Світлана Цінько, керівник студентської літературної спілки «Слово» Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка

Пролітали хвилини, наче білі лілеї,
Від моєї хатини, від моєї журби
Вже від мене далеко, дуже-дуже далеко,
А вони все летять навкруги.

Ох, мої ви лілеї, чом розквітли так рано?
Чом вас вітер сюди аж приніс?
Пелюстками тулились до мене старанно.
Так боялись потрапити в ліс?

Білокрилі мої ви,з вами я поділюся:
Маю скарб я від мами,
І немає йому вже ціни.
Той дарунок - то мова,
Вона невблаганна, милозвучна,
чарівна, як неньки-Вкраїни сини.
Моя мова завзята, щира, ніжна, привітна,
Колискова й духм'яна, як жовті лани.
Ще вона солов'їна, калинова, тендітна.
Нелегкий шлях пройшла крізь віки.

Мої любі вкраїнці, бережіть рідну мову,
Не цурайтесь її, полюбіть, говоріть.
А вона возвеличувать буде вас знову.
Крізь усі негаразди щохвилини її бережіть!

***
Через те мені гірко на серці,
Що злодії ввірвались в наш дім.
І грабують тебе, УКРАЇНО!
І сміються над горем твоїм.

Ти боролась за волю, свободу,
Та спіткала неждана біда:
У хатинку козацького роду
Тихо стукає підла війна.


Рідна, мила моя Україно,
як же прикро буває тобі,
То на півдні убили дитину,
То на сході лежать всі в журбі.

Розривають тебе, що аж страшно,
Не в чужім, а у ріднім краю!
На коліна кладуть бідолашну,
Зберегти як же єдність твою?

Ти тримаєшся, горда й відважна,
Незалежна моя, потерпи.
У солдатів хоробрість відважна –
Не дадуть у неволю степи.

Хоч потрохи, поволі настане
Мир на нашій вкраїнській землі.
Більш ніколи на брата брат не повстане,
Ти за волю віддала роки немалі.

***
Пишаюсь тим, що з роду українка,
Коріння моє давнє як земля.
Я донечка держави, я – стеблинка,
Що гордо собі вгору пророста.

Щаслива, що живу на Україні,
Де синьо-жовтий прапор виграє.
Вклоняюся і дякую родині,
Що ця любов до Батьківщини є.

Моя країно , дорога й рідненька,
Мені так мила вся твоя краса.
Ти моя гордість, ти мені як ненька,
Що у дитинстві ніжно колиса.

А твоя пісня так чарує серце,
Та, що над рідним краєм весело бринить.
В ній сила духу, як живе джерельце
У небі вільним птахом майорить.

Моя державо, скільки вже пройшла ти
Шляхів нелегких за своє життя,
Пролиту кров у пам’яті не стерти,
Ти нескоренна йдеш у майбуття .

Цвіти, моя державо, у садах вишневих,
І гамором нехай наповниться земля.
Сповита у віршах ти кобзаревих,
Я – українка, я – твоє дитя.

***
І всі ваші правила для мене – ніщо.
Живу за принципом:
Я – або ніхто.
У цьому світі всі жорстокі.
Кажуть, що тоді менше мороки.
А як же людяність, а почуття?
Хм...ну а навіщо?
Головне життя!

Та схаменіться, людоньки уже,
Мені ж за всіх у грудях аж пече.
Досить у злиднях і грубості жити,
Ціле століття за щастям тужити.

Прошу, піднімайтеся гордо з колін,
Ось, чуєте: вранішній дзвін?
Та ви ж розумні, мудрі люди,
І з поміж вас ще й геній буде.
Пора боротися за свою незалежність,
і бачити в усьому красоту й безмежність!

***
Несказане залишилось несказаним.
Ти вже ніколи не почуєш гнів,
В моєму серці – завжди будеш бажаним.
Постукай тихо і не треба слів.

Тебе зустріну радісно та весело,
Чекала завжди і за це прости.
Заходь! Чого стоїш занесений,
Замучився напевне скільки йти?

Сідай ось поруч, буде тобі затишно.
Тільки, будь ласка, більше не іди.
Я все тобі віддам, хоч буде каторжно.
Кому вдалось, не падавши, пройти?

***
Кожна травинка і кожна тваринка
Хоче і щастя, і ласки й тепла.
Їй необхідна любові жаринка,
І хоч краплинка людського добра.

Люди забули про диво природи,
Кожен спішить уперед до мети.
Пильно слідкують за зміною моди,
Прагнуть нірвани в житті досягти.

Люди, чекайте, хіба ж ви забули
Цінності є важливіші, ніж сон.
Вам би лиш грошей, багатства , свободи,
Ви як сліпці, що попали в полон.

Та зупиніться, прислухайтесь вітру,
Він вам наспівує правильний шлях.
Та люди не бачать, їм би півлітру,
Друга до пари й зустрінуться в снах.

І так день у день шукають свободи,
Не помічають краплину роси,
Люди, отямтесь! Отямтесь, народи!
Плекайте любов до краси!