Миколі ЄРОСІ: людині, громадянину, митцю слова

Велелюдне вшанування пам’яті відомого глухівчанина – журналіста та поета Миколи Єрохи відбулося вчора, 25 вересня, у міському палаці культури.

Тут широкій громадськості було презентовано меморіальне видання «Із чого зіткане життя», яке являє, по суті, його поетичну спадщину..

Втім, сама книжка досить швидко відійшла на другий план. Спочатку увагу присутніх прикувала дуже добротна документальна стрічка про життєвий шлях Миколи Степановича – зовсім непафосна, і, водночас, дуже виразна – в плані осягнення всієї культурної значущості його особистості. В ній знайшли висвітлення родове коріння автора, перші кроки на довгій журналістській ниві, перший досвід осягнення оточуючого Світу засобами художнього слова – той самий, який у пыдсумку привів простого хлопчину з Суходолу до вершин пісенної та поетичної творчості, широкого визнання та любові шанувальників. Він ніби зійшов з екрану і сів десь тут, поряд. Ефект його присутності у залі був просто фантастичним.

Нагадаємо, що перший вірш сина полеглого на війні фронтовика опублікували ще коли той навчався у восьмому класі. Потім були нові вдалі, і не зовсім, поетичні спроби, навчання у педагогічних вишах Глухова та Ніжина, довга та плідна праця в періодичних виданнях, перша віршована збірка і перша «велика» прозована. І далі – одна за однією. Кореспондент «Народної трибуни», власкор «Сумщини», редактор «Глухівщини», нові вірші, унікальні матеріали про партизанський рух, занотовані свідчення народних месників. Як сказала одна з ведучих: «Його творчість – то ціла епоха в культурно – мистецькому житті Глухівщини та Сумщини.» Зауважимо також, що він залишив по собі не лише різноманітні суто журналістські, літературні набутки, але й цілу плеяду талановитих учнів, цілі гурти митців...

Про це й багато чого іншого повідали зі сцени заповненої вщерть зали МПК ім. Довженка його друзі, близькі, причому не лише у формі промов, але й декламування, пісень за мотивами його творів. Ось відспівав – здається не голосом, а серцем «Зацвіли в садочку вишні…» його друг, колега, однодумець Микола Євтушенко, а опісля. голосом, в якому виразно бриніла сльоза, мовив наступне:

- Сьогодні, ось тут, не можу не сказати пару дуже теплих, добрих слів на адресу Миколи Степановича. Ми останніми роками так увійшли у творчу дружбу. Ось зараз його так не вистачає на сцені, на озері, у місті – ніде не вистачає, нізвідки до нього зателефонувати. Ми так багато разом працювали, і ви знаєте, що оце, із чого зіткане життя – він розповідає не лише про своє життя, а й про долі – людські долі, все це у тій книзі є. Ми з ним підкорювали сцени не лише на Глухівщині та Сумщині, але й далеко за її межами, і особливо Микола сподобався народу на моїй рідній Полтавшині. Боже, як його там зустрічали, як віншували. Він, можна сказати, не лише наш, глухівський, але й полтавський поет, одним словом – для всіх нас – Людина з великої букви.

А таке зазначив у своїй промові упорядник книги – колега і друг Миколи Степановича Петро ТОВСТУХА:

- Звідколи з ним познайомилися, немов прикипіли один до одного. Він часто відвідував мене, навчав творчості. Багато спілкувалися з ним, стали наче рідними. Він передавав мені свій досвід. Вважав за свій обов’язок здійснити його мрію, виконати останнє бажання. А воно було таке: щоб вийшла ось ця прекрасна книга. Радий що у нас – його друзів, близьких, шанувальників все вийшло. Це дуже повне видання. Можливо, якісь з його віршів сюди не потрапили, але це на сьогодні – найповніше, й, певен, таке, що дає уявлення про його всеосяжний талант.

Після цього ведуча нагадала, що творчість Миколи Єрохи знають та цінують представники не лише старшого покоління, але й молодь, і запросила на сцену учнів третьої школи Софію МІТРОВУ та Івана ЮРЧЕНКА. Ті прочитали вірш «Згадаємо друже». Додамо що інший дитячий дует виконав, мабуть, найдушевнішу та найтеплішу річ молодого Миколи Степановича – «Косариків».

Одним з тих, хто здійснив чи не найбільше зусиль, аби свято поета відбулося, і напевне, вклав більше за всіх інших коштів у видання – друг дитинства та юності Миколи Єрохи, депутат Сумської обласної ради Петро НЕЧМОНЯ, попередньо подякувавши П. Товстусі, синові Миколи Степановича Сергію, авторам згадуваного фільму БОЙКУ та ЛЕВЧЕНКУ поділився з присутніми такими спогадами та думками:

- Мені теж дуже болить за Миколу, бо ми з ним товаришували з дитинства. Нас було сорок три у класі повоєнної сільської школи. Він казав мені: «Житимемо довго і зробимо багато добрих справ. Залишимо по собі таке, за що нас пам’ятатимуть земляки. І ось я повернувся, ми знову були разом, знову працювали поряд, робили дуже потрібні і важливі справи. Мій товариш – Коля, коштовний самородок. Такі народжуються раз на сто років.

Пам`ятаю, відразу після війни, коли поверталися додому солдати, ми разом з ним ходили їх зустрічати, дивилися, як до них линуть діти, жінки, рідні. Він теж сподівався зустріти свого татка, але війна, доля розпорядилася інакше – той не повернувся. Ті випробування загартували його волю, характер. Багато хто тоді не повернувся з війни, до нашого невеликого села – дев’яносто чоловіків. Є монумент з їхніми іменами, в тому числі і його батька, який згорів у танку на фронті, і моїх дев’яти родичів. Певен, та туга, ті переживання сповістили йому і його творчості особливу життєвість, світлу любов до всього сущого.

Далі Петро Федорович повідомив, що працює над створенням у рідному Суходолі музею славетному землякові – Герою Радянського Союзу БАТЬОСІ, але вже має собі на меті спорудити пам’ятник і своєму товаришеві: журналісту, поету, громадянину, прекрасній людині – Миколі Єросі.

Його підтримали в тому і представники влади – зокрема заступник глухівського міського голови Маріана ВАСИЛЬЄВА та її колега з РДА Володимир КАРТАВИЙ. Поділяємо їхню думку з цього приводу, зазначаючи водночас, що Микола Степанович вже спорудив собі пам’ятник – отой самий , exegi monumentum, про який писав один відомий класик, чий образ увічнено й у скромній скульптурі в нашому центральному парку:

Вознесся выше он главою непокорной

Александрийского столпа…

Не буду вдаватися у порівняння з якимись колонами, іншими спорудами зазначивши, що Микола Степанович бачиться землякам фігурою, гідною найвищої пошани. А це дорого коштує, у будь-якому розумінні.

Андрій КОВАЛЕНКО