Новость из категории: Статьи

Маленькі в'язні

Правда про те, як живеться діткам у сумському будинку малютки, змусила глухівчан стати до лав його волонтерів. Дві суботи поспіль жіночки з Глухова приїздять до Сум, аби порадувати малечу гостинцями та увагою. Минулої осені кореспондент газети «Кур'єр» побувала у Сумському будинку дитини та зробила репортаж. Тоді отримала інформацію від першої особи закладу – головного лікаря Галини Литвиненко. Судячи з матеріалу, все в дитбудинку добре, малюки щасливі, нагодовані та доглянуті. Прямо не сирітський казенний заклад, а – приватний пансіонат! Та все ж таки голову кореспондента не полишали думки про іншу сторону медалі, тобто, яке воно насправді, реальне життя тих хлопчиків та дівчаток, які не знають материнської любові та зростають серед чужих людей? Тим паче що з екранів ТБ та в інтернеті завжди показують страхіття про дитячі казенні установи. І ось, автор статті знову зібралася до будинку дитини. Але тепер вже не в якості представника ЗМІ, а – волонтера.
 
Цьому передувала певна підготовка: знайшла контакти координатора волонтерського руху в Сумах і повідомила про свій намір працювати на громадських засадах в дитячому закладі. Потім пройшла спеціальну перевірку на психологічну готовність, інструктаж, та отримала офіційний дозвіл на безпосередній доступ до дітей. І ось, на початку червня я вже переступила поріг спеціалізованого дитячого будинку, де мешкають 85 хлопчиків та дівчаток віком від 0 до 4 років. Накупивши гостинців, буквально бігла до своїх підопічних. Група з 13 малюків 2 -3 років гралася на майданчику. Перше, що впало в очі – це зовнішній вигляд вихованців закладу. Діти зовсім не схожі на героїв старих фільмів про дитбудинки: лисих, у широких шароварах та довгих платтях. Тут вони всі такі вродливенькі на личка, хоч на плакат! Гарненькі, пухкенькі, гладенькі, окаті. Жодної дитини, підстриженої наголо, немає! Всі – з волоссячком та зачісками. Одне таке чорнявеньке з величезними карими оченятами, друге – круглолице, синьооке, третє – кучерявеньке. Віталька на прізвисько Партизан змушує вихователів ловити його, адже хлопчик бігає далеко за павільйони та ховається у траві. Рустемчик – місцева гордість на прізвисько Красунчик: курчавий блондин з блакитними очима. Ефектну Любашу називають Циганкою Азою – за її смуглявість та зелені очі. А ще вона – майбутня журналістка: відібрала у волонтерки телефон та фотографує все що їй сподобається. У кожної дитинки – своя історія. Вихователі та няні не знають, з яких причин хто тут знаходиться: цією інформацією володіють лише окремі співробітники, яким це належить згідно з посадовими обов'язкам. «Вони всі тут – наші», - говорять співрозмовниці. Так, коли я прийшла на майданчик, маленькі янголятка обступили мене і ходили навколо, просились на руки. Більш за всіх намагалася потрапити туди Даринка. Звісно ж, я підхопила її, міцно прижала до грудей, розчулилась і розплакалась. Одразу ж отримала зауваження від співробітників закладу: «Брати дітей на руки категорично заборонено! Щоб не звикали до пестощів та ласки!». Дозволяється лише посидіти поруч на лавці або - обійняти стоячи. Мені це було дуже дивно чути, адже малята дуже потребують любові. Та порушувати правила не можна, бо наступного разу не пустять! Тож опустила дівчатко на землю. Даринка галасу не здійняла, та було видно, що потерпає внутрішньо: такі сумні й дорослі оченятка, наповнені сльозами, які вона ковтала, боячись ворухнутись, назавжди закарбувалися в моїй пам'яті. Дівчинка не відходила від мене ні на крок, і коли поруч не було вихователів, розпростерла обійми й піднялась на носочки – просилася на ручки. Я не витримала, і все ж таки узяла її. За що знов отримала наганяй.
 
Та головне, що Даринка вже встигла отримати порцію ніжності, і трохи заспокоїлась. Ще мене здивувало, що діти віком 2-3 роки були вдягнені в памперси – в аномальну літню спеку! Взагалі, форма одягу якась дивна: памперси, шорти, але голий торс. Парадоксально, але чому вони при такій жорсткій дисципліні (про це – трохи пізніше), ще не привчені до горщика? А ще вразило те, що деякі малюки мали обпечені сонцем плечі! Невже не можна вдягнути сорочки? Хочу зазначити, що навідалась я до дітей з гостинцями – двома ящиками сухого печива, та це все добро няні сховали: «Ми сьогодні вже давали їм печиво!». Взагалі ж, в дитячому колективі все як у садочку: хтось штовхається, хтось кусається, хтось реве. Та якщо домашню дитинку вдома пожаліє мама, то тут, у казенній установі, для вихователів усі малі – однакові, тож розраховувати на щедру ласку не доводиться. Потримати малятко на руках мені все ж – таки дозволили, відправивши в групу до діток віком 1 року. Логічно: не вміють ходити, значить, треба носити! Впало в вічі, те, що серед волонтерів не лише жінки, а й чоловіки. Такі собі впевнені у собі особи чоловічої статі солідного віку тримають в обіймах крихітних дівчаток! Це так мило! Я ж вибрала собі хлопчика Кирила, якому 1 рік та 1 місяць, але він ще пересувається лише повзком. Це пухкеньке дитятко з товстенькими босими ніжками так до мене прижалося своєю теплою щічкою! Справжня дитяча відданість!

А ще на його руці був слід від чиїхось зубів. Спитала про походження рани у няні, та почула у відповідь, що в них є Колька на прізвисько Кусач, і це він зробив. Що ж стосується мого підопічного Кирила, то малючок так і просидів в моїх обіймах з півгодини, навіть не ворухнувшись, мов побоювався, що один рух – і чудова казка з пестощами закінчиться! Відірвати хлопчика від себе все ж таки довелося – групу покликали до помешкання на обід та сон. Разом з усіма волонтерами я понесла довірене мені чадо до кімнати. Дорослі прощалися з дітками, а малюки їх не хотіли відпускати – виповзали на поріг, хапали за ноги. Та найбільша біда – з наймолодшими, тобто з крихітками від народження до 1 року. Їх необхідно вигулювати в візочках, але це неможливо силами вихователя та няні! Візочків вдосталь, а рук – немає! Тож аби задовольнити потребу кожного немовляти в прогулянці на свіжому повітрі, їх вкладають в візочок по 4 дитинки відразу! Ще одна дивина – дисципліна. Малеча тут живе за чітким планом, в їх житті розписана кожна хвилина. І ніяких порушень, адже дітей в будинку малятка багато, і ніколи ні з ким панькатися! Отже, ввечері крихіток висаджують на горщики, і за цим ділом вихователька читає їм книжки. О 20.00 – відбій. Діти полягали у ліжечка, повернулись на бочок, поклали ручки під щічку і заснули. О 5.30- підйом.

Вдумайтеся: такі ранні вставання не під силу навіть дорослій людині! Та ще при тому, що діток двічі за ніч будять, стягують з кроватки, сонних з закритими оченятами ведуть до туалету, висаджують на горщики, а потім знов вкладають спати. Таку процедуру проводять о 23 годині й о 3 ранку. На зауваження кореспондента стосовно того, що переривання сну дуже шкідливе для людини, особливо – маленької, співробітниця закладу відповіла, що зате діти сухі. Я здивувалася: а чи не краще ті памперси, що вдягаються вдень у 30-градусну спеку, вдягнути на ніч, щоб не мучити малят отими нічними вимушеними пробудженнями? Та в казенній установі закритого типу – свої закони. Отже, після відвідування дитячого будинку я виклала пост у ФБ. І він відразу ж набрав популярності, за 3 дні його передивилися тисячі користувачів, ставили лайки та залишали свої коментарі. А ще протягом цього часу до мене в друзі добавилося понад 500 сумчан.
 
Всі вони пропонували свою допомогу дітям і хотіли стати волонтерами, запитували, яку комісію треба проходити та які довідки збирати. Все це похвально, адже сирітки дійсно потребують і ласощів, і вітамінів, і одягу, і засобів гігієни, та багато іншого. Як виявилося, майже ніхто з місцевих мешканців навіть і не знав, де знаходиться цей будинок малятка! Керівництво закладу стверджує, що після публікації моїх постів «пів Сум обриває телефон будинку дитини і пропонує допомогу». Крім цього, багато глухівчан підтримали малюків матеріально. Це дуже похвально, та така кількість волонтерів їм не потрібна, адже заклад закритого типу і кожна людина, допущена до дітей, має бути перевіреною. Тож велике всім спасибі за те, що не залишились небайдужими до чужих крихіток, але, на жаль, установа приймати допомогу в такій кількості відмовляється. Що ж стосується малюків, яких багато хто з місцевих мешканців вже хоче взяти в сім'ю, то вас чекають у службі по справах дітей. Минулої суботи група волонтерів поповнилася на 23 новеньких небайдужих людини.
 
Серед них - глухівчанки Олена Швець (Рибалко) та Оксана Самохвал. «Я давно мріяла завітати до будинку маляти, погратися з дітками, але не знала, як це зробити та чи це взагалі можливо, - розповідає Олена, яка зараз тимчасово безробітна, а до цього обіймала керівну посаду в державній установі Глухова. - Та коли побачила на ФБ Ваші публікації про сумський будинок дитини, разом з подругою зв'язалися з вказаним у статті координатором волонтерського руху та поїхали до обласного центру. Довга дорога по жарі, розтрати на білети та гостинці – все це дріб'язок у порівнянні з емоціями та враженнями, які ми отримали від спілкування з дітьми! їхні очі неможливо забути, а ті 2 години, що ми провели разом, подарували мені стільки щастя, що не передати словами! Ми обов'язково ще поїдемо до вже НАШИХ хлопчиків та дівчаток!».
 
Оксана Ковальова


Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter
загрузка...

Похожие новости