Отець Любомир: з любов’ю до України (відео)
Трохи більше ніж рік тому у Перемозі відкрився храм – перший з 1917 року, звідколи до влади на наших теренах прийшли більшовики і, водночас, перший храм канонічної Православної церкви України. Його настоятель, отець Любомир, можна сказати, непересічна людина. Він народився у побожній галицькій родині. Його батько дякував у церкві. Коли прийшла радянська влада, більшість храмів на їхньому краї зачинили свої двері. Однак, вірянам вдалося зберегти святі книги, і вони таємно наставляли по ним своїх дітей основам віри. У сусідньому селі церкву не закрили, і малий Любомир, обдарований від природи добрим слухом і голосом, ходив туди на служби, з кожним разом все більш зачаровуючись церковним співом: - І заохочення те було, що цей богослужбовий спів вражав душу, серце своєю мелодійністю, прекрасним звучанням – настільки, що від цього вже не можна було відірватися. Пізніше, коли трохи подорослішав – мабуть ближче вже до десятого класу - вперше задумався, а чи не присвятити своє життя служінню Богові. Але тодішні реалії життя спонукали до іншого вибору.
В родині говорили про Бога, а на людях – ні пари з вуст, інакше могли спіткати всілякі неприємності. Батьки радили добре подумати, перше ніж озвучити бажання стати священником. Відтак Любомир, все добре зваживши, зосередився на отриманні спочатку спеціальної, а потім і вищої освіти. Відслужив, як більшість однолітків, в армії. Свою духовну спрагу тамував, співаючи у хорі. До речі, співочий талант він освідчив і перед автором цих рядків, на одному, можна сказати, диханні виконавши «Боже, великий, єдиний, Нам Україну храни» - пісню, яка вважається духовним славнем українців.
З часом попав до відомої народної капели «Гомін», з якою об’їхав чи не весь світ. Побував у Європі, Америці, Канаді – практично всюди, де мешкають земляки, розкидані по чужині всілякими епохальними історичними катаклізмами. Й нині, вже у Перемозі, не забуває про своє творче ремесло, організувавши церковний хор, про який добре відгукуються не лише по околишніх селах, але й у самому Глухові.
- Ну, служив і на різних, в тому числі високих, державних посадах (зі своїх джерел потім дізналися, що отець Любомир був навіть міським головою десь на Західній Україні – авт.). Втім, мене завжди тягнуло до Богослужіння. І коли контроль влади над церквою послабшав, почали знову відкриватися храми, в 1989 році подав документи до семінарії, здійснивши свою давню мрію.
Перше свячення отримав у Дніпропетровську, і звідтоді працював на східних теренах: Донеччина, Луганщина, Запорізька область:
Служив у Луганській єпархії з нинішнім владикою Сумським Мефодієм. Він приклав неабиякі зусилля, щоб там, в оплоті московського православ’я, постали декілька українських церков – тоді ще Київського патріархату.
Й у Луганську, волею Божою й завдяки невтомній праці владики та його вірних, однодумців, постав великий український собор, де правиться й зараз, попри те, що це славне місто, по суті, відірване від України. Люди йдуть туди, навіть попри загрозу переслідувань.
Потім незвідані шляхи Господні привели його до Перемоги:
- Люди тут добрі, привітні, але відчувається, наскільки згубно відбився на них довгий період панування безбожної влади. І, звичайно, дається взнаки – що не всім до душі існування канонічної української церкви. Дивно, але факт: на тридцятому році незалежності, попри всі події останніх років, війну з Росією, знаходяться люди, котрі не хочуть, аби їхня країна мала свою церкву. Православна церква України, до речі, єдина молиться за хлопців, що воюють на Донбасі. Втім, відчувається: ідея єднання українських церков поволі оволодіває умами і священства, і простих парафіян. І це вселяє оптимізм. Тож будемо сподіватися на краще.
А щодо храму, в якому править нині, зазначає наступне:
- Сюди приходять відчути ту ласку Божу, що передається Святим Духом, і тут, в цьому храмі, коли відправляється Божественна літургія, люди моляться, просячи Ласки Всевишнього для своїх родин, своїх діточок, батьків, і – здоров’я для немічних. І тут, дійсно, люди стають люб’язнішими, привітнішими, бо цей храм освячений – нашим владикою, архієпископом Мефодієм, який опікується храмами, і, звичайно, паствою.
А ще тут так тепло і привітно душі, що прагне до Нашого Отця, завдяки дбанню Віктора Васильовича СКОПЕНКА – доброго господаря, надзвичайно щедрої, душевної людини, яка, без перебільшення, вклала сюди, разом з немалими коштами, і свою душу.
Андрій КОВАЛЕНКО
Поделиться в соцсетях:
Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter