Конотопська битва: наша гордість і розчарування

Битву під Конотопом 28 червня (8 липня) 1659 року можна впевнено вважати однією з найвизначніших перемог української зброї за всю її історію. Тоді козацьке військо разом із союзниками – загонами татар і найманців – вщент розгромило потужну московську армію під командуванням князя О.Трубецького. Ця перемога змусила супротивника забути про наступальні дії у російсько–українській війні 1658-1659рр. і думати виключно про захист власної території.

Влітку 1657р. передчасно пішов із життя великий український гетьман, творець Козацької держави Богдан Хмельницький. Його наступником був обраний Іван Виговський, який не мав такого беззаперечного авторитету і підтримки серед усіх верств українського суспільства як його попередник. Цим поспішили скористатися сусіди, роблячи всілякі спроби розхитування основ молодої Козацької держави. Особливою агресивністю відрізнялася політика північно-східного сусіда.Ця агресивність ще більш посилилась з моменту підписання Гадяцького трактату (унії між Польщею, Литвою і Україною), що сталося 18 вересня 1658 року. Серйозно побоюючись втратити свій вплив на Україну, московський уряд наприкінці березня наступного 1659 року відправив величезну армію під командуванням князя Олексія Трубецького походом на українські землі з метою захоплення Києва. Однак, на шляху інтервентів стояли дві потужні українські фортеці Глухів та Конотоп. Відтак, сковані цими обставинами, саме під Конотопом і сконцентрувалися основні сили російського війська. Почалася більш ніж 2-місячна облога міста.

Сподіваючись хоч якось полегшити положення захисників Конотопа, українське командування робило відчайдушні спроби посіяти паніку в прикордонних московських землях. З цією метою глухівський наказний полковник Л.Бут та сотник П.Уманець посилали великі козацькі загони за російський кордон. Так 14 травня тисячний загін глухівських козаків «повоював» села Капустіно, Жоровлевка, Турки, Канигіно, Стремоухіно. 20 травня такий же загін спалив с. Берюх.Наступні вилазки були припинені в зв’язку з підходом путивльського воєводи з ратними людьми.

Між тим гетьману І.Виговському вдалося мобілізувати всі наявні сили і рушити на допомогу оборонцям. Безпосереднім початком Конотопської баталії вважається ранок 28 червня.

Козацька піхота разом з кінними загонами найманців і татар зайняла позиції біля с.Соснівки, а хан з рештою татар – за 7км. на схід. Перед лівим флангом противника розташувався змішаний козацько-татарський загін. В середині дня російська кавалерія раптово зав`язала бій з татарськими вершниками і загоном найманців. Московські воєводи Ромодановський і Бутурлін захопилися атаками і не помітили, як в тилу і на флангах з`явилась татарська кавалерія. Скориставшись цим, гетьман віддав наказ відступати вниз по течії р. Куколка, тим самим заохочуючи ворога до переслідування. Противник піддався на цю провокацію і потрапив у заздалегідь підготовану пастку. Коли бій зав`язали основні козацькі сили, це означало, що настав час припиняти відступ і переходити в контратаку. Результат – майже все російське військо потрапило в оточення. Супротивник спробував відступати, але не витримав і відступ перетворився на панічну втечу. Козаки переслідували ворога на протязі кількох годин.

Наступного дня гетьман з військом рушив безпосередньо до Конотопа. О.Трубецькой не наважився прийняти бій і почав відступати. Помітивши це, захисники міста атакували супротивника з тилу. Об`єднані козацькі сили упродовж трьох діб переслідували втікаючо говорога, завдаючи йому нових тяжких втрат. Загалом противник втратив за різними даними від 40000 до 55000 вбитими і пораненими.Військо І.Виговського не дорахувалося 4000 козаків і 6000 татар.

Таким чином, розв`язана Москвою російсько-українська війна закінчилася розгромом основних сил царського війська і вигнанням їх за межі Козацької держави. Вона продемонструвала, з одного боку, міць і рішучість українського війська перед зовнішньою агресією, а з іншого, в черговий і, на жаль, далеко не в останній раз підтвердила нездатність національної еліти приборкати внутрішні протиріччя і особисті прагнення верховної влади на користь вищим державним інтересам, що не дозволило в майбутньому в повній мірі скористатися плодами цієї славної перемоги.

Науковий співробітник ГКМ Голуб Ю.