Коронавірус: особистий досвід подолання

Коронавірусна пандемія набирає чимдалі більших обертів. Після виборів 25 жовтня у нас підхоплюють «корону» за півсотні людей щодня. Серед «щасливчиків» опинився і наш кореспондент. Отже, ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте. Її, мабуть, пам'ятатиму дуже - дуже довго: жодної хвилини сну, довгі виснажливі підрахунки, задуха під маскою. До всього, як потім з'ясувалося, та не допомогла.

Знайомий у комісії, з яким постійно спілкувався, постійно жалівся на слабкість. Він теж мав маску, але сталося те що сталося. Звільнився від виборчих справ десь о пів на восьму ранку, і, добувшись свого помешкання, відразу завалився на диван. Прокинувшись по п'ятнадцятій, відчував себе незвично кволим. Перше що прийшло на думку: невже підхопив? Наступними днями, однак, було не до всіляких дурних думок: купа роботи, домашніх клопотів, перекопати грядки і так далі. Ще запару днів почав відчувати: суттєво підпадаю на силі, після роботи кидає в піт, а нічний відпочинок не відновлює. Списав все на втому: шість соток землі перевернути заступом за півтора дня – таки непересічне навантаження. У п'ятницю по обіді вже геть вибився з сил, і десь почав усвідомлювати, що це, можливо, «корона». У суботу зранку вже не піднявся з ліжка – температура. А двома днями раніше знайомий з дільниці, про якого щойно згадував, телефонував моїй дружині, медику, аби та йому порадила щось ефективне проти температури. Тепер вже жодних сумнівів – вляпався, хай йому грець!

 

Наш «сімейник», вислухавши мене, погодився: класичний початок коронавірусного захворювання, і порадив не тягнути з КТ. Пройти комп'ютерне обстеження, однак, стало можливим лише за чотири дні, бо черга. Весь цей час пробували тамувати температуру, яка добігла позначки +39, звичними фервексами –парацетамолами- колдрексами, плюс народними засобами: узваром, малиною, медом. Їхні цілющі властивості, однак, доволі швидко звелися нанівець. Залишив фаніган. Тільки він міг припинити на три-чотири години рейвах у голові, ломоту в суглобах, які, до всього, з часом стали ще й супроводжуватися пропасницею - такою, що годі було ложку донести до рота. Скоро захворіла і моя донечка. Дякуючи Богові, у середу хтось відмовився від томографа, і ми скористалися цією можливістю. Очікуючи свою чергу, спостерігав за товаришами по недолі. З них мене найбільше вразила струнка, вродлива, років на вісімнадцять-двадцять дівчина, котра час від часу заходилася від сухого кашлю. Томографія показала, що уражено тридцяти відсотків поверхні легенів – пересічний показник для хворого на «корону». З диханням начебто все гаразд - жодних ознак запалення чи нестачі повітря.

Наступний ранок зустрічав у інфекційному відділені. Умови там цілком пристойні: світла тепла палата, зручне багатофункціональне ліжко зі швейцарської «гуманітарки», за вікнами – грає останніми барвами золота осінь. Здається, хворій собі спокійненько, аж ні – стану душевної рівноваги, який зазвичай, приходить за день-другий у стаціонарі, досягнути ніяк не вдалося. Натомість – якесь дуже тривожне відчуття і жахливі нічні сни. Зауважу, що вдень немов поринав у провалля – жодних тобі сновидінь. Розпочалося серйозне лікування: потужні (півтора – два літри різних препаратів щодня) крапельниці, уколи, і, звісно, таблетки; декілька разів – перевірка насиченості киснем організму – т. зв. сатурації, заміри тиску і температури. Останню, разом з ломотою, попри всі зусилля, збити ніяк не вдавалося – пішла лише пропасниця. Вночі – взагалі жах: викручувало так, що місця не знаходив. Процес супроводжували дуже дивні сновидіння: наприклад, хтось наполегливо просив мене місити ногами сир, запевняючи, що це дуже потрібно всім: сім'ї, місту, країні: тільки коли добре вимішаєш, Україна вирветься на світові ринки популярного і цінного продукту. Тут же, уві сні, на незамуленому хворобою куточку свідомості питав себе: який в біса сир, я ж лежу з ковідом? Тоді доброзичливець, який примушував мене до «сирної» роботи, віддавав інший наказ: сир мусиш добре зросити водою.

 

Це викликало напад гострої спраги, і рука тягнулася у підголів'я до пляшки з мінералкою. Коли вже пішло про це, зауважу: протягом тижня у лікарні випивав щодня 4 – 5 літрів рідини. За декілька днів почав скакати й тиск – зі звичних 130/80 до 180/100. Такого зі мною в житті не траплялось!Почало дуже втомлювати спілкування мобілкою – немовби хтось «з того кінця» вибирав з тебе по краплі життєву енергію й відчуття краси світу. Дехто з близьких тимчасом ділився ще й дуже «цінною» інформацією на предмет, що коронавірус підштовхує багатьох до самогубства. Що сказати на це? Звісно, коли в тебе ввіпхають півтора десятка різних препаратів щодня, це не підіймає настрою. Ти немов тьмянієш, відчуття притуплюється, взагалі нудно почуваєшся, але щоб вкоротити собі віку?! Коли добу підряд маєш температуру за тридцять дев'ять, не до суїцидальних «високих» матерій. Тут аби збили кляту температуру, аби голова звільнилася на якусь годину від болю, який там суїцид! Втім, різні люди реагують по-різному. Одного з останніх днів перебування у відділенні, невдовзі після вечері почув страшенний лемент у коридорі. Коли вийшов, побачив санітарку з пацієнтом, який, судячи з усього, вже одужував. Вони поспішали до туалетного боксу напроти. Тихенько пішов за ними і побачив моторошну картину. На кахляній підлозі лежала без ознак життя огрядна жінка зі світлим паском на шиї, зачепленим за опалювальну трубу. Згодом довідався що вона з села, начебто колишня медсестра, заміжня, має дорослого сина. Побула на лікуванні добу, і…. Медперсонал залишив її поза увагою на лічені хвилини.

 

Цього виявилось досить, аби сталося непоправиме. «Дурное дело – нехитрое». Збити температуру, проколоти пацієнта, контролювати крапельницю – набагато важче, особливо коли пацієнтів – десятки, на тобі два захисні костюми, респіратор, забрало, а у закладі, в силу його специфіки, не віють прохолодні вітерці. Поза сумнівом, робота медиків, які мають справу з ураженими COVID – 19, надзвичайно важка. Декотрі з них зізнавалися, що працюють практично на межі своїх можливостей. Однак, встигають забезпечувати належний рівень лікування, ніколи не дозволяють собі «зірватися» на хворому – ба, більше, знаходять можливість підтримати його добрим словом, заспокоїти. Це стосується і завідуючої інфекційним відділенням Ірини ГОРБАСЬОВОЇ. Гадаю, вона та її персонал заслуговують на сердечну подяку за свою, дійсно, самозречену працю. Ой, забув про себе. Температура почала спадати десь на п'ятий день. Натомість на пару-трійцю днів з'явилося відчуття, що попалив легені. Коли й воно пішло – почався кашель. Ще трохи – й усе повернулося до норми. Інколи, щоправда плигав тиск, але аж ніяк не до 180/100. Хвороба відступила, залишивши по собі сильну кволість, всепереможне бажання сну та практично повну відсутність нюху.

 

Світ навкруги, поволі починав грати барвами. Життя – непереможне. Наостаннє: про «сухий залишок». В ньому залишилося п'ятнадцять діб перебування у ліжку, дванадцять кілограмів втраченої ваги (що, в принципі, й непогано) десятки різних препаратів, в тому числі й потужних антибіотиків (тут, навпаки, неабиякий мінус для організму), і близько семи тисяч гривень на їх придбання (при тому, що якась дещиця надійшла за рахунок лікарняної каси та безкоштовно). Висновок – не приведи більше Боже наражатися на щось подібне.