Спогади Анатолія Бойка

У своїй коротенькій статті я хочу сповістити мої юнацькі спогади про життя уславленої людини після закінчення Великої Вітчизняної війни. У 1953 році наша сім’я переїхала з Глухова у с. Будівельне, де мої батьки влаштувались на роботу і отримали квартиру.

В селищі вже жила сім’я Жужоми: Микола Іванович працював начальником відділу кадрів вапнякового заводу, а його дружина Марія Григорівна – бібліотекарем. Діти Людмила, Галина, В̓ячеслав навчались у школі. Микола Іванович запам’ятався, як дуже скромна, чемна, врівноважена людина. Десь з 1965 року наші сім’ї переїхали у Глухів. На 30-чя з дня Великої Перемоги у 1975 році Миколу Івановича запросили в університет Т.Г. Шевченка (в університеті навчався його син на геологічному факультеті) на виховну годину, де Микола Іванович був почесним гостем. Перед студентами він представ при всіх нагородах, орденах, медалях, зірках Героя. Таким я його зустрів на центральному Київському автовокзалі (я навчався у с/х академії і їхав додому). Зайшовши у рідний автобус Київ-Глухів ми одразу привітались і з сусідом Миколи Івановича помінялись місцями. До Глухова ми їхали у гарному настрої.