Найбільший злочин

У Глухівській районній раді минулого і нинішнього скликань кілька разів різними способами уникали прийняття рішення щодо визнання Російської Федерації державою-агресором. 10 червня ц.р. воно все ж було ухвалене. Причому, ініціатори його прийняття наголошували на тому, що агресором називають саме російську державу, а не російський народ.

Я був присутнім, тож мав можливість спостерігати. Відповідно до результатів відкритого поіменного голосування на 7 сесії Глухівської районної ради від 10.06.2016 за рішення щодо визнання Російської Федерації державою-агресором (це спрощене формулювання) із присутніх депутатів «за» проголосували 14, 2 утрималися (Сергій Ахромеєв і Анатолій Геращенко), а голова ради Олексій Ткаченко відмовився голосувати. При цьому, станом на 20 червня на сайті Глухівської районної ради інформація щодо цього питання чомусь подана не як голосування за відповідне рішення, а як «Про надання дозволу на списання основного засобу».

На сесії не було, зокрема, депутатів від Українського об’єднання патріотів (УКРОП). Признаюся, мені від цього було прикро: хотілося почути аргументи патріотів. Я не хотів би, щоб за позицію депутатів під час голосування хтось кидав їх у сміттєвий бак чи вживав до них інші «варварські» методи. А ось аргументи щодо їхньої позиції виборці мають знати. Можливо, журналісти поставлять депутатам відповідні запитання.

Тепер щодо агресії і війни. Я вважаю, що найбільший злочин, який можуть вчинити люди (як правило, наділені владою) – це розв’язати війну. Цим відкривається жахлива «скриня Пандорри», із якої з’являється безліч смертей, каліцтв, руйнувань, страждань і іншого горя для людей. Тоді війна, як випущений із пляшки страшний джин, нещадно перериває і ламає людські долі. Вона встановлює свої правила. Такі, як «війна все спише» чи «кому війна, а кому мати рідна». Нерідко цього не витримують навіть сильні і позитивні люди. І, як відомо, війну легко розпочати, але важко закінчити. Звичайно, ініціатори воєн розраховують на перемогу і на те, що «переможців не судять». Але у цивілізованому світі паліям війни не повинно бути місця.

Величезної пошани і пам’яті на всі часи заслуговують люди, які захищають свою країну, свободу її народу, в тому числі свій дім і рідних від агресорів, окупантів та їх «ідейних» чи обманутих пособників. Захисники України – це наші герої. Звичайно ж, незрівнянно краще було б, якби не сталося війни, і їм не довелося б воювати і ставати героями. Краще б вони жили звичайним життям, працювали, давали життя дітям, а отже і подальшим нащадкам. Не було б і інших жертв війни. Так звідки ж виникла війна? Правителі Росії, чию агресію проти України засудила переважна більшість країн світу, продовжують заперечувати, хоч і дуже непереконливо, своє «авторство» у цій трагедії. Та і серед українських політиків є ті, що говорять про «громадянську війну» в Україні, про «повсталий народ Донбасу», про «якби не Майдан» і т д. При цьому про роль Росії прагнуть не говорити зовсім, або говорять дуже завуальовано. Доводилося і від простих громадян чути, що «немає ж доказів війни Росії проти України».

Колись (нажаль, ми не можемо знати, коли) закінчиться ця війна. Організатори, виконавці і пособники цього великого і жахливого злочину постануть перед міжнародним судом. Адже все це має негативні наслідки для багатьох країн. І для суду потрібні будуть беззаперечні, бездоганно юридично оформлені докази. Бо для суду аргумент «всі про це знають» не підходить. Але мені, як громадянинові України, зрозумілим є таке. Демонстративно ухваливши рішення про введення російських військ на територію нашої країни, керівництво Росії оголосило їй війну.

А вже сам початок захоплення Криму (за всіма нормами міжнародного права і міждержавними угодами це є територія України) став і початком війни. Президент Білорусі Олександр Лукашенко, який хитро маневрує між Росією і Європою, говорив на адресу України: «Ви ж самі Крим віддали, не стали його захищати». Про ті події ми багато чого ще не знаємо. Майбутні судові процеси розкриють багато таємниць. У тому числі про те, де з боку українських функціонерів і кого саме була державна зрада, де злочинна бездіяльність, а де вимушений відступ (можливо, щось подібне до відступу російських військ із Москви під час наступу Наполеона у 1812р.). Але Криму для Росії було мало. Для подальшої своєї агресії вона використала Донбас. Перед Україною постала альтернатива – бути або не бути. Щоб краще зрозуміти відповідь України на цей виклик, варто прочитати такі рядки Павла Тичини: «Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу».

Що ж до російського народу. У Російській Федерації проживає біля 140 мільйонів людей, які належать до різних етносів, релігій,культур. Громадяни РФ відрізняються один від одного соціальним становищем, рівнем освіти, політичними поглядами, родом діяльності, громадянською позицією і ще багато чим. А хто із конкретних людей міг би символізувати собою російський народ? Чи це, наприклад, Гіркін-Стрєлков, який, за його ж словами, розпочав війну на Донбасі? Чи це Ілля Пономарьов, єдиний депутат Держдуми Росії, що проголосував проти введення російських військ в Україну? Російський народ – це Лія Ахеджакова чи Герой Російської Федерації Рамзан Кадиров? Хто? Скажіть мені, росіяни!

На мою думку, честь російського народу зараз рятують ті росіяни, які відкрито засуджують агресію своєї держави проти України. Дехто за таку громадянську позицію вже заплатив своїм життям, дехто свободою або вимушеною еміграцією. Є росіяни, які не насмілюються протестувати відкрито, але хоч якось висловлюють свою підтримку українцям. І на тому спасибі. А всі інші?

Епіграфом роману Бруно Ясенського «Змова байдужих» є слова: «Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство». Є росіяни, що пішли на українську землю вбивати українців. Свою «місію» вони виправдовують розмовами про «хунту», «бандерівців», «фашистів», «розіп’ятих хлопчиків» і т.д. Є ті, які називалися нашими «друзями» і навіть «братами», але активно підтримали війну проти України. І це сталося за мовчазної згоди великої кількості байдужих.

Серед громадян Росії є немало моїх родичів і знайомих. Росіянами стали і частина тих людей, про яких я згадую словами відомої російськомовної пісні «Школьный вальс» – «любимые мои ученики». У мене зараз немає зв’язку з ними. Я люблю їх всіх і кожного такими, якими знав. Дуже хочу вірити, що вони не піддалися кремлівській пропаганді, і що ніхто із них не належить до якоїсь із категорій, названих Бруно Ясенським. Але я не хочу чути розмов про «братерство» наших народів. Тому що зараз це звучить особливо цинічно. Віддаю перевагу українському прислів’ю «Хороший сусід – краще родича». От коли всі росіяни, що прийшли на українську землю «з мечем», підуть з неї геть, (нехай забирають із собою і інших войовничих прихильників «русского мира»), тоді з’явиться можливість нашим народам стати колись добрими сусідами.

А завершити хочу традиційно – Українці всіх національностей, єднайтеся!

Григорій Довгополий, с.Баничі