«Персона + Кіно». В.Романенко

В лютому цього року Володимир Романенко з сім’єю повернувся з Індонезії з острова Балі. А найгостиннішими країнами Володимир вважає Грузію і Казахстан. Там діє прислів’я «Гість – це посланник Бога» (не так, як у нас - «Незваний гість – гірше татарина»). Та й українців там люблять. Незабутньою була подорож на Соловки. Там він з друзями відчув гордість українця біля пам’ятника нашого земляка родом з Роменського району Сумської області, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, який прожив 112 років. Відвідав В. Романенко і музей Т. Шевченка в Казахстані, де Великий Кобзар відбував заслання. Здійснив невгамовний мандрівник і свою давню мрію – побувати на крайніх материкових точки Євразії: на півночі — мис Челюскін, на півдні — мис Піай, на заході — мис Рока, на сході — мис Дежньова. Та, мабуть, сходження на гору Ельбрус, коли він стояв на крок від смерті, змінив весь його світогляд.

 

Тому і до перегляду Володимир Романенко представив один із улюблених фільмів - фільм французького режисера Романа Поланськи «Піаніст». Кінострічка одержала «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі 2002 року. Крім того, його назвали найкращою картиною року, американські кіноакадеміки нагородили Романа Поланськи «Оскаром» за найкращу режисуру, а Едрієна Броді — за найкращу чоловічу роль. Фільм заснований на реальних подіях. Головний герой, музикант разом з іншими євреями був відправлений у варшавське гетто, однак йому вдалося втекти і сховатися. Йому доводиться провести кілька років, ховаючись по чужих квартирах і спостерігаючи за життям міста з вікна. Життя у нелюдських умовах прирікає піаніста на голодну смерть. Вижити обдарованому музикантові допомагає німецький офіцер.

Володимир подякував всім за співпереживання переглянутого на екрані, не дивлячись на досить важкий фільм, з відвертими сценами насильства – війна, фінал явно оптимістичний, і зайвий раз переконуєшся, що життя прекрасне – і потрібно цінувати кожну хвилину. А я порекомендувала присутнім прочитати збірку спогадів «Бути людиною», саме про таких людей, які допомагали вижити в роки війни 1941 – 1945 років. Кожен благородний людяний вчинок має бути оцінений, тоді він має шанс повторитися ще і ще.