Літературна вітальня №6
Теплим сонячним промінням
Ніжно пестячи обличчя
Тихо крадеться весна.
І природи воскресінням
Стверджує життя величчя
Сотні літ щоріч вона.
Світлана Цінько
Теплі погідні весняні дні викликають мрійливо-поетичні настрої і бажання долучитися до світу прекрасного. А що є прекраснішим за щире слово, майстерно вплетене в канву поетичного рядочка?
Шановні читачі, наша сьогоднішня зустріч у літературній вітальні на шпальтах газети ознайомить Вас із творчістю студентки 21-У групи факультету філології та історії Бурої Юлії Євгеніївни.
Юлія – людина творча, захоплюється поезією, музикою, малюванням. Перший вірш вона написала в 11 років, але справжнє натхнення прийшло під час навчання в Путивльському педагогічному коледжі імені С. В. Руднєва. Не останню роль у цьому відіграла вчителька української мови, яка помітила здібності Юлії до написання поезій і всіляко її заохочувала.
Зараз вірші дівчини стали більш глибокими, адже вона багато читає і розмірковує.
А ще Юлія – дуже весела, не любить, коли люди сумують, тому завжди намагається їх утішити, розвеселити, підняти настрій.
Світлана Цінько,
керівник студентської літературної спілки «Слово» Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка
Рідна мова
Мово рідна, розвивайся,
З уст в уста передавайся.
Ти не бійся, тебе знають,
Всі кохають і плекають.
Люба мово, ти – єдина,
Твоя мати – Україна.
Українська твоя доля,
Я назавжди тут із тобою.
Ти для мене найрідніша,
Ти зі мною, в серці – тиша.
Ти звучиш неначе пісня.
Ноти радості в тобі, ти зі мною назавжди!
Ненажерлива війна
Старенька хатина стоїть в самоті,
Бабуся живе там одна, в бідноті.
В віконечко дивиться, сльози в очах,
Вона посміхнулась, а страх у грудях.
Вечеря готова, синів ще нема,
Сумує бабуся, сама бо, сама!
Старенька хустинка обвила голівку,
Співає бабуся, як тонка сопілка.
Вже сонце заходить, дітей ще нема,
Лягає матуся спати одна.
На ранок прокинувшись – враз до вікна,
Все дивиться сумно: нікого нема –
Забрала синів ненажера-війна!