Новость из категории: Статті

Війна очима дитини

Він з тих, кого прийнято називати дітьми війни. Це покоління піддалося неабияким випробуванням буремних сорокових років. Війну і голод 1946 – 47 рр. вони відчували, будучи ще дуже малими – о тій порі, котра вважається найліпшою в житті людині. Сталося, одначе, що більшу частину цієї щасливої пори у них забрала війна та післявоєнні випробування. Відбулося порушення гармонії: власний життєвий алгоритм «дітей війни» не співпав з алгоритмом цілого, часткою якого вони були. Замість звичних дитячих радощів і маленьких проблем вони отримали інші – цілком дорослі. Це звісним чино вплинуло на їхнє світосприйняття. У його призмі події віддалених від нас часів, про які, попри всі зусилля істориків, публіцистів і краєзнавців ми маємо дуже приблизне уявлення, набувають дуже чітких обрисів. Пропонуємо увазі читача витяги зі споминів глухівчанина, дитячі роки якого припали на !941 – 46рр.

Початок війни і окупація
Пам*ятаю себе і оточуючий світ з 1941 року: скромна хатинка з садочком на околиці Ізюма, що на Харківщині, кімната, з паперовим репродуктором на видному місці. Саме з нього 22 червня пролунало те, що примусило маму заплакати, і поховало моє безжурне дитинство. Наступного дня мобілізували до війська мого батька, а ще за декілька тижнів стало сутужно з харчами. Почалися бомбардування. Освітлювальні ракети ночами, виття бомб, вибухи, одна хвиля літаків, потім ще одна, і ще…

Цього несила вже було терпіти. І ось за нами з села приїхав дідусь – на гарбі, запряженій двома волами. Шістдесят кілометрів до його оселі на хутірці з одинадцятьма вбогими мазанками ми долали степовими дорогами два дні, часто зупиняючись, аби дати перепочити тваринам. На шляху зустрічали то німецьких мотоциклістів, то наших бійців, які, це дуже відчувалося, дуже поспішали втекти якомога скоріше. Траплялося бачити солдатів у одних підштаниках. Втім, ці горе- вояки якось примудрювалися ще й усе спалити за собою: скирди, необмолочені снопи. Воно зрозуміло: щоб ворогові не дісталося, але ж крім ворога на покинутій землі залишалися й люди, причому не зі свого бажання. Їм теж треба було чимось годуватися.

У селі, куди, нарешті добулися, таких сімей як наша виявилося близько сорока. Почалася життя під окупацією. Воно було дуже безвідрадним, голодним. Оскільки хліб спалили наші, його не вистачало. Ми перебивалися картоплею, буряками, кашею з підгорілого зерна. Мешкали в тісняві, спали на долівці, встеленій соломою, страждаючи від бліх та вошей. У деяких дітлахів останні пороз’їдали геть все під пахвами – моторошно було дивитись. Німці, які першими добулися наших місць, виявилися людьми досить доброзичливими: нікого не ображали, інколи навіть підгодовували. А ось румуни, які їх замінили, були дуже жорстокі, нахабні, часто виносили останнє з наших убогих хатин. Італійці, що пришли слідом, нас взагалі сприймали як пусте місце.

Потім окупанти почали вимагати, щоб обрали на селі старосту. Люди кандидата впхнули на цю посаду силоміць, як і людей до поліції. Ті поліцаї потім дуже допомагали громаді: сповіщали заздалегідь через довірених осіб, що німці збираються робити. Завдяки їм багато хто уникнув відправки на роботи до рейху або реквізицій майна.

Спомини опрацював Микола Стороженко

Поделиться в соцсетях:

Нашли ошибку в статье ? Выделите слово/несколько слов и нажмите Ctrl+Enter

Похожие новости