Війна очима дитини
Він з тих, кого прийнято називати дітьми війни. Це покоління піддалося неабияким випробуванням буремних сорокових років. Війну і голод 1946 – 47 рр. вони відчували, будучи ще дуже малими – о тій порі, котра вважається найліпшою в житті людині. Сталося, одначе, що більшу частину цієї щасливої пори у них забрала війна та післявоєнні випробування. Відбулося порушення гармонії: власний життєвий алгоритм «дітей війни» не співпав з алгоритмом цілого, часткою якого вони були. Замість звичних дитячих радощів і маленьких проблем вони отримали інші – цілком дорослі. Це звісним чино вплинуло на їхнє світосприйняття. У його призмі події віддалених від нас часів, про які, попри всі зусилля істориків, публіцистів і краєзнавців ми маємо дуже приблизне уявлення, набувають дуже чітких обрисів. Пропонуємо увазі читача витяги зі споминів глухівчанина, дитячі роки якого припали на !941 – 46рр.
Початок війни і окупація
Пам*ятаю себе і оточуючий світ з 1941 року: скромна хатинка з садочком на околиці Ізюма, що на Харківщині, кімната, з паперовим репродуктором на видному місці. Саме з нього 22 червня пролунало те, що примусило маму заплакати, і поховало моє безжурне дитинство. Наступного дня мобілізували до війська мого батька, а ще за декілька тижнів стало сутужно з харчами. Почалися бомбардування. Освітлювальні ракети ночами, виття бомб, вибухи, одна хвиля літаків, потім ще одна, і ще…
У селі, куди, нарешті добулися, таких сімей як наша виявилося близько сорока. Почалася життя під окупацією. Воно було дуже безвідрадним, голодним. Оскільки хліб спалили наші, його не вистачало. Ми перебивалися картоплею, буряками, кашею з підгорілого зерна. Мешкали в тісняві, спали на долівці, встеленій соломою, страждаючи від бліх та вошей. У деяких дітлахів останні пороз’їдали геть все під пахвами – моторошно було дивитись. Німці, які першими добулися наших місць, виявилися людьми досить доброзичливими: нікого не ображали, інколи навіть підгодовували. А ось румуни, які їх замінили, були дуже жорстокі, нахабні, часто виносили останнє з наших убогих хатин. Італійці, що пришли слідом, нас взагалі сприймали як пусте місце.
Потім окупанти почали вимагати, щоб обрали на селі старосту. Люди кандидата впхнули на цю посаду силоміць, як і людей до поліції. Ті поліцаї потім дуже допомагали громаді: сповіщали заздалегідь через довірених осіб, що німці збираються робити. Завдяки їм багато хто уникнув відправки на роботи до рейху або реквізицій майна.
У селі, куди, нарешті добулися, таких сімей як наша виявилося близько сорока. Почалася життя під окупацією. Воно було дуже безвідрадним, голодним. Оскільки хліб спалили наші, його не вистачало. Ми перебивалися картоплею, буряками, кашею з підгорілого зерна. Мешкали в тісняві, спали на долівці, встеленій соломою, страждаючи від бліх та вошей. У деяких дітлахів останні пороз’їдали геть все під пахвами – моторошно було дивитись. Німці, які першими добулися наших місць, виявилися людьми досить доброзичливими: нікого не ображали, інколи навіть підгодовували. А ось румуни, які їх замінили, були дуже жорстокі, нахабні, часто виносили останнє з наших убогих хатин. Італійці, що пришли слідом, нас взагалі сприймали як пусте місце.
Потім окупанти почали вимагати, щоб обрали на селі старосту. Люди кандидата впхнули на цю посаду силоміць, як і людей до поліції. Ті поліцаї потім дуже допомагали громаді: сповіщали заздалегідь через довірених осіб, що німці збираються робити. Завдяки їм багато хто уникнув відправки на роботи до рейху або реквізицій майна.
Спомини опрацював Микола Стороженко
Поділитися в соціальних мережах:
Знайшли помилку у статті? Виділіть слово/кілька слів та натисніть Ctrl+Enter