Іще одна сторінка голодомору

Уже 10 років як немає останньої із 4 сестер-моєї мами Марії Стегно. Коли вона була жива, то залишила оповідь тих подій 1933 року, але просила мене не розголошувати це, боячись за своє життя. Так врізалось їй уявлення про той злочин. Ось що вона розповідала: «Сім’я володіла ділянкою орної землі, десь близько 50 соток. Взимку 1932-33 року сім’я пережила, хоч із великими труднощами, адже ж коли відібрали восени весь урожай, половину провіанту та посівний матеріал, ще коня з упряжем та свиню. Залишили сіно й солому.Та слава Богу корову на той час не відібрали та декількох курей, завдяки чому і вижили. У володінні сім’ї була хата, десь 6х6 під соломою, сарай та льох, навесні зовсім пустий. Одного дня, весною, з’явився до нас голова сільради (К), (не будемо називати його прізвище, щоб не зашкодити потомству) і пред’явив батьку умову, яку виголошував восени вступати до колгоспу. На що батько відповів, що він майже у 60 років уже не може виконувати важку роботу, треба якось годувати сім’ю і доглядати дітей. І запропонував свою повнолітню дочку Ліду. Але ця пропозиція (К) була відкинута і він кивнув кремезним комсомольцям забирати корову. Що й було виконано, незважаючи на лемент матері та супротив батька. Декілька місяців не з’являвся (К) і ми його не бачили навіть здалека. Влітку рвали кульбабу, безхозну лободу, кропиву, шукали поблизу напівгнилу картоплю. З тієї картоплі мати примудрялася готувати млинці, а чай заварювала якоюсь корою. А повсякденною їжею була баланда із кропиви та лободи та ще чогось, що виросло на подвір’ї. Треба віддати належне дарам лісу. Потроху находили лісову малину, а восени збирали гриби. Так що абсолютного голоду не було. Але всі сестри осунулися і навіть забули як сміятися. Наприкінці жовтня знову з’явився (К), на це раз ввічливо привітався, запитав як здоров’я. Потім слово за словом почав знову схиляти батька вступати до колгоспу. Батько був категоричним і відповів відказом.

 

Розлючений (К) через деякий час привів своїх поплічників, які скомандували виселятися з хати. Почався серед нас плач та лемент. Ми, молодші верещали від жаху (де і як будемо жити). Мати в сльозах після умовлянь та благань перейшла до погрозів, що напише Семену Михайловичу. (Семен Михайлович-це Будьонний, який був ніби депутатом від цього села). Нічого не допомогло. Викинули нас усіх із хати, хоча дозволили забрати деякі особисті речі та декілька подушок. Поселились ми у сараї, попередньо облаштували його (позаставляли дірки снопами соломи). У дворі із цегли змонтували примітивне улаштування для приготування їжі. Та так і жили з тижнів 3-4. І знову до нашого двору принесло (К), який на цей раз чомусь був розлючений і наказав батьку віддати обидва кожухи «для нужд колгоспу». У цю пору було уже холодно, вночі — заморозки. Сім’я прийняла рішення розбігатися, хто куди. Батько зі старшою Лідою поїхали до Києва на заробітки, Лізу відправили до знайомих у Заруцьке, де працював завод. А мати з нами, двома молодшими, вирушили до Глухова, де влаштувались на квартиру в однієї полячки Казіміровни. Плату за найм присилав батько із Києва» Післямова Як склалась подальша доля всіх сестер, це вже інша історія. В 1995 році я звернувся в наші глухівські архіви, але на жаль нічого не збереглося. Тоді порадила мати звернутись до 3-х бабусь, які повинні були жити в Глухові, які можуть бути свідками цих подій. Мені вдалося зустрітися з цими свідками, які підтвердили письмово цю історію з подробицями. І тоді Глухівський райвиконком виніс рішення і видали мені документ про реабілітацію мого діда Кириленка Василя Сергійовича (помер в 1957 році, Царство йому небесне).